"Ні, мості Афендику, — крутнув я головою і твердо сказав,—в цьому я вам не допоможу. Такими справами я не займався і займатися не буду..."
Афендикове обличчя загострилося. Він аж ззеленів.
"А чи ви знаєте, молодий мостіпане, — проскрипів він, — що ось такою поведенцією як ваша, ви, як підданий всемилостивішої государині-імператориці, не тільки накликаєте на себе неласку, але ставите себе в таке становище, яке, у випадку вашого повернення на батьківщину, накоїть вам чимало турбот..."
"Навіть якби мені не довелось ніколи побачити вітчизни, — затремтів мій голос, бо мене схопило щось за горло, — навіть, якщо б мені не довелось ніколи побачити моїх любих батьків, ані любезних сестричок моїх, я не стану вашим підлабузником і шпиком, мості добродію мій Афендику..."
З цим я повернувся на закаблуках і пішов геть. Але я знав, що лисюра ще залишався, стоїть і дивиться мені вслід. Свою гру зі мною він програв.
Коли я, пригнічений своїми невеселими думками, минав церкву Сен-Жермен д'Оксеруа (звідки колись лунав сполох на криваву Варфоломіївську ніч), за мною хтось загукав із сусідньої таверни де Гізів, що під вечір пустотіла і тільки декілька офіцерів королівської гвардії гомоніли з веселими дівками в мареві свічок. На порозі стояв Доманський, мабуть заочивши мене із середини. Я вагався; лють підступала до гортанки, адже ж цей харцизяка Доманський був співучасником мойого закабалення і мав всі причини глузувати з мене. Але він, здається, не зауважував моєї ворожості і запросив мене до таверни, де він, видно, був частим гостем.
"Ви не поїдете, кавалере, — сказав він, нахабно підсміхуючись, — що б там не було, ви нікуди не поїдете..."
"Звідки ви знаєте, що я збираюсь кудись їхати? — спаленій я, — я про це з ніким не говорив..."
"Я все знаю, — бовкнув бицюган, — ручу вам, що не поїдете..."
Ми посідали і цей для мене вкрай неприємний чолов'яга сказав, що коли я хочу знати, то моя доля поєднана з діянням таких сил, які заздалегідь і, незалежно від нас самих, вже давно все вирішили. Природні це сили, чи неприродні?, — запитав я його. Він на це розвів руками, кажучи, що такий розподіл існує тільки в уяві профанів. Насправді ж елементи космосу і їх сили, здебільшого для всіх смертних, невідомі і невидимі, творять одну велику міць явищ фізичних і метафізичних. Вони походять з однієї причини і мають одну мету, яка вирішає долю кожної людини і ціль її марного життя. Слухаючи цієї плутаної базіканини, я згадав, що отой Доманський — алхімік, астролог і, як казали, некромант. Так принаймні шепотіли про нього лакизи і сусіди. Чортів син у ту мить так уперся в мене своїми чорнющими, сверлючими очиськами, що мені забаглося не піти, а побігти звідси геть щонайшвидше. Але я не міг. Незбагнена сила примусила мене покірно втихомирити своє пересердя і, з біса, я не мав сили ні на крихту, щоб підвестися з дубового ослона. "Невже цей сатанисько так мною оволодів, — думав я, — що я аж одеревів, очманів! Не доставало мені ще цього!" А Доманський, видно у доброму настрої, зареготав.
"Що зводите випити, ваша милість Рославче?" — Його голос долинув до мене здалеку, з дзвенючого далеку, а він самий, хоч сидів напроти мене, раптом знявся і поплив у пурпурний мерехт ліхтарів таверни, щоб за мить повернутись і сидіти так, якби нічого не трапилось за цю мить (а може це була вічність?), хитро підморгуючи. Я глянув у келих, що раптом, на мій прочуд, булькотів, кипів, сичав і якась чорнюща рідина парувала в ньому гемонським варивом. З огидою я жбурнув того келиха геть від себе, але він (я це достеменно бачив!) не впав на кам'яну підлогу, а плавко заточив коло над столом і повернувся, обачно станув на столі і замерехтів аж по хрустальні вінця, прозорим, шумуючим, блідо-зеленим напоєм.
"А нумо, спробуймо, — владно прошепотів той чортів син, — це неабияке вино, подібне до вина на бенкетах у Борджіїв..." Я протер очиська: ні, все було гаразд, все було на місці; оподалік сиділи гвардійці із своїми дамами; вешталися служки у фартушках; з цегляного каміна било полум'я; на рожні шкварчала бараняча нога. Вино стало спокійним, легким, крилатим. Було ясне.
"Ваш знак — Стрілець, — говорив Доманський, — Сагіттаріус. Це знак людей талану, кебети, поривистої вдачі. Однак не все, що вони задумують, що хотіли б довершити, збувається. Але іноді, коли це входить у планування космічних сил, люди з-під Стрільця досягають багатства, високих посад, слави..."
"Що ви, Доманський, чародій?" — Я говорив несміло, ледви одволодуючи себе.
"Ажніяк, — промовив він, — ніяких чародіїв у світі нема, це вигадка темних людей. Я всього тільки трохи ознайомлений з деякими законами природи, знаю причини і зв'язки її явищ, дарма що невігласи причисляють їх до метафізичних. Ось, хоча б Франклін, цей "електричний амбасадор" Америки: хіба він чародій? Він просто-напросто відкрив деякі досі невідомі закони природи. Та, до речі, то що ж? Ви хотіли нас покинути і виїхати з Парижу, юначе Рославець?... А чому, варто знати?.."
"А просто тому, що я вбрався у дурні і то мерзенно..."
"Гай, гай, — криво посміхнувся мій співрозмовець, учень Каліостра, чи компаньйон графа Сен-Жермена, — всі ми кавалере, так чи інакше пошиваємося в дурні. Через нашу натуру, наші забаги, пристрасті і слабощі. Повірте, що моє становище також мізерне, не краще від вашого. Скільки оце часу я б'юся над таємницею філософського каменя та еліксіру молодості! І все внівець. Я вже от-от наближаюся до мети, а вона втікає. І все нанінащо. Інакше кажучи, мене пошивають у дурні вищі сили, яких я частково переміг, але ще з ними змагаюся. Раніш чи пізніше я знатиму як перетворювати нікому непотрібну купу заліззя у золото або, як перебороти так званий закон гравітації. Це не чародійство, ані не чаклунство. Веніамін Франклін ажніяк не чарівник, він вміє тільки думати логічно. Але я знаю такі речі, які ні Франклінам, ні Ньютонам ані тому дешевому шахраю Каліостро і не снилися. Багато я вже знаю, але не втрачаю надії і хочу знати ще більше. Я ще порюсь з темними силами космосу... (Він замислився, але за хвилину вдумливо поглянув на мене, хоч з деякою іронією). Що ж до вас, кавалере, то у вас нема іншого вибору, як скоритись долі..."