Навкола вже була глупа ніч. Я нагадав собі, що мені сказав біля кафе д'Інглезі Афендик. Ми, мовив він, напередодні великих подій. Граф Орлов із своєю ескадрою мабуть підходить до Ліворно. Найпізніше через два-три дні княжна і всі ми вирушаємо до Пізи. Личина Афендика при тому світилася і він хихотів, затираючи свої кістясті руки.
Події, справді, назрівали. Приєднання адмірала Орлова до нашої справи зміняло все. Володінню кайсак-кіргізької Мінерви, пуцулуватої німкині-цариці, що ще так самовпевнено возсідає на свойому санки-петербурзькому престолі надходив кінець. А я вже бачив княжну Дараган, — як вона йде по сходах високих палаців. Вона буде не порфіроносна тиранниця, і а дочка народів, які скинуть ярмо узурпаторів! Що ж до Афендика, то якщо він пристав до нашої справи, то це був лише маневр пацюка, втікаючого з тонучого корабля. Проноза нюхом чув нові часи, що надходять, він страхував себе, щоб не опинитися на суді історії, яка суворо відплатить всім царициним лакеям, блюдолизам і верховодам.
Нарешті, біля скель, що біліли в мороці, карета спинилася. Ми вийшли з карети на шлях і в глупу темінь нас повів якийсь чоловік з ліхтарем. Було моторошно — тихо, десь вив собака. Йти треба було стежкою по крем'янистому грунті, серед тернових кущів, як і водиться на пустирях. Втім Афендик пошепотівся із супутником. Вперше за увесь час вони заговорили до мене. В світлі ліхтаря я побачив цього третього співдорожнього; він скинув свою маску. В мене вперлись його розумні очі, байдужо-холодне, яструбине обличчя, стиснуті губи; він був ні молодий, ні старий. Афендик сказав: "Дозвольте рекомендувати вам, магістре, вельминадійного юнака. Це Юрій Рославець, що йде шляхами, вказаними світочами і незабаром про його діяння буде лунко в Європі..." Супутник спинив свою ходу і пильно вдивлявся в мене. Підборіддя його було важке, щоки обвислі; мене сверлували пронозисті очі, важкі, проймаючі. Він подав мені руку і стиснув її тричі, мабуть це був якийсь знак, але я, не знаючи як на нього відповісти, зніяковів. А він, швидко почав мене випитувати, чи я, бува, не знаю і чи не бачив у Парижі якогось Майстра — маркіза Луї-Клода Сен-Мартена, чи я, десь не зустрічався ще з якимсь Еміним, Рубаном, Гамалієм; та я їх усіх не запам'ятав.
"Кавалер Рославець ще не Іллюмінат, — озвався Афендик, — він не Просвітлений, але велика надія на те, що він серед наших вітчизняних Злорадів, Стозмиїв, Себелюбів, таки стане Добросердом і світло Істини великої нестиме у темряву..."
Не знаю, з біса, чи цей Афендик не був сам тим Стозмиєм, бо лиха бестія, вдавав аж надто добродійного, але я, відчував, що про себе він хихоче і глузує не так із цього таємничого супутника, як із мене самого. А супутник ще раз поглянув на мене спильна і проказав, що шлях, на який я ступив, світлий і, коли віддам всі дні мого життя наказам розуму [він і повторив — "розуму"], то плодів благодійних і високостей душі просвітленої діб'юся у свій час. Саме тоді, коли він удруге назвав Сен-Мартена, мені блиснуло, мов у провісну хуртовину, чи, бува, цей супутник не з тих стовпів секретних громад, про які мені колись розповідали Розумовські, називаючи їх якимись "мартіністами". Вони мають неабияку силу у високих колах та й у державних справах їх слово вагоме. "Тю, на вас, окаянні, — сахнувся я подумки, — ще мені недоставало вплутуватись у якусь секретну, бісівську катавасію."
Але я прикинувся дурником, мовчав, роздумуючи, навіщо і далося Афендику зводити мене з цією вельми підозрілою кумпанією, та ж це тільки ще більше затягало мене в трясовиння. Афендик же, запримітивши мою стурбованість, обійняв мене: "Не хвилюйтесь, кавалере. Це велика людина, що йде поряд з вами. Він один із найдостойніших і найглибших умів нашого сторіччя. Він прагне того, чого й ми, ви і я: просвітительства, свободи думки, реформ. Гроно людей, яке його відрядило в Європу, — найретельніше працює для вітчизни. Вірте йому — він має діло з тутешніми іменитими людьми і заодно з нами. Звіть його Іван Єгорович..."*
Звичайно, я слухав одним вухом, а випускав другим. Тимчасом, ми, знов насунувши маски, зійшли в улоговину, а тоді у вузький ярок, йшли ним якийсь час, аж поки не вперлися у вхід до якоїсь печери, та увійшли у вибитий у скелі коридор, де стояли служники з ліхтарями. Ми рушили далі підземними переходами, а я збагнув, що ми ніде інде, як у катакомбах, що колись були сховищами для перших християн.
Афендик, як видно, вже бував тут раніше. Звивистими коридорами і закапелками, ми добирались до якогось призначеного місця і з нами по дорозі, мабуть туди ж, громадками або самотньо, ішли людиська, теж сповиті в чорні киреї і в масках. Ми опинилися врешті в досить просторому, печеристому приміщенні. При вході, нас пильно обдивлялися, але заспокоєні паролем, який їм сказав Афендик, пропустили. В цій печері було щось на кшталт олтаря, а за ним, важка кармазинна завіса — там була менша печера. В залі було чоловік із п'ятдесять, що стояли зосереджені, мовчки, чогось ждучи. До них приєднався наш супутник Іван Єгорович. Мене ж Афендик повів по сходах, вибитих у камінні, до невеличкої галерійки і на ній було парканацять осіб.
"Тому що ви, кавалере, ще не Іллюмінат і не Адепт, — прошепотів ярига, — нам місце ось тут, поки удостоїмося, але й звідси нам буде усе видно". "На якого тільки біси ви мене сюди привели, мості Афендик? — таки насів я на нього. "Побачите, то ще й подякуєте мені..."
Збіговисько поринало б у темряві, якби не факели і ліхтарі. Відблиски від них зловісно вигравали на червоній завісі. Більш чудернацького зборища важко було собі уявити. А коли вдарило дванадцяту почалася така чудасія, від якої я остовпів. Завіса розсунулася і там, на другому постаменті, височився бовдур — постать либонь чорта, ось такого, якого я, намальованого, бачив на образах про Страшний суд у нашій бакланівській церкві. Сатана сидів увесь позолочений, з короною на голові; вирла у нього мабуть від фосфору світилися; язичище він висолопив, у руках тримав скипетр і державу, навкола голови був ореол штудерно зроблений з золотих промінів, що своїм плетінням зображали гадюк. Чортяка сидів на позолоченому престолі, вишкіривши ікла, розставивши дебелі ножища, з копитцями як у цапа. Був теж у нього довжелезний хвостяра. Коли розсунено завісу, перед сатаною стояв, простягши руки, дядько у чорній мантії, розшитій всілякими візерунками. Тут були знаки Зодіяка, геометричні фігури, подоби зміїв і драконів, невідомі мені літери. На голові височилась мітра, на подобу тіари, позначена химородними візерунками. Дядько повернувся до нас обличчям: на мармизі у нього була маска. Афендик прошепотів: "Дивіться, кавалере, це ніхто інший як Джозеф Бальзамо або граф Каліостро, всесвітній маг і чародій. Я й не гадав, що його тут побачимо..."