Можна уявити собі, які почуття оволоділи мною, коли я мимоходом спостеріг сполотнілого Христанека і посоловілого Доманського. Спершу я мимоволі потягся до руків'я шпаги, бо кров в мені почала бурхати і я, як стій, був би їм обидвом повідсікав вуха. Але розум таки переміг, я оволодів собою і залишив розрахунки з каналіями на пізніше. Христанек, трясся усім тілом, то блід, то паленів і дивився, якби йому чкурнути звідси. Доманський нахмурив свої бровища і з-під лоба стежив за мною. Але я, перемагаючи самий себе, простягнув до обидвох плутяг руки і сказав, що тепер не час пам'ятати про минуле, бо сюди привели мене не дрібні, а великі справи. То ж, мовив я, будьмо друзями, Я сам собі дивувався, якто вистачило у мене облуди, щоб проказати ці речення. Очевидячки, живучи серед вовків, я сам таки навчився вити по вовчому.
Втім згори, по мармурних сходах, ішла до нас княжна, а за нею громадка людей, які зовсім виразно були впрост приголомшені нашою появою. Була там приватна конфідентка княжни Франціска фон Мешеде, були польські шляхтюри, заушники Радзівіллові — Ліповський і Станішевський, єзуїт — розстрига, імовірно від кардинала до Берні, амбасадора Франції; староста кам'янецький Ганецький, польський резидент маркіз д'Антіччі, галицький хорунжий Ян Чарномський, що служив невідомо кому, італійський лікар і мабуть також підглядач доктор Салічетті; декілька прихорошених дам, от як Теофіля Моравська, жінка конфедератського ватажка, жінка магната з України Паца, Констанція Космовська та й інші, яких я не знав. Всі вони були святково зодягнені, а княжна, що їх понаскликала, пишніла особливо. Дженкінсові і кардиналові грошенята видно знадобилися, проте княжна либонь, тепер порозумнішала і цупко тримала їх, не віддаючи, як бувало раніше, під опіку Христанека і Доманського.
"— Вітаю вас, кавалере Рославець — сказала княжна так, начебто ми зустрічалися вперше тільки сьогодні, — якими вітрами принесло вас до Риму?".
Як велить етікет, я черкнув ногою по підлозі, замів її трирогом і нахилився над її простягненою рукою. За мною протупотів Афендик, якого я рекомендував.
"— Ваша величносте, — промовив я із щирим тремтінням у голосі, — нема для мене таких перешкод, що, творені людьми і природою, спинили б мене, щоб я, відданий вам повсякчасно, не прибув під ваші накази..."
Ось у таких блискотливих словах, якими ми обмінювалися перед людьми, проходила наша презентація. Незабаром, на моє здивування, з'явився також і Радзивіл, що приволікся сюди із своїм причтом, мабуть пронюхавши, що справи княжни пішли вгору. Але й його двір не дуже різнився від тутешнього — ті самі, одна в одну пихаті пики і мордяки з підголеними чубами і вусищами сторчма — з-польська, або з-французька — напудровані і наперфумовані свищохлисти. З того всього я міг тільки подумки заламувати руки: серед якої шушвалі моїй княжні доводиться обертатися! Я б найрадше усіх цих підлабузників, лакиз, вертихвостів, марчез, що промишляють невідомо чим і як, шахраїв під виглядом поетів — друзів Віланда і Гете, як цим нахвалювався якийсь німчик, збирачів римської старовини, смаглявих гречинів і португальців, вкупі з Христанеком і Доманським прогнав би під усіх чортів. Але я терпів, мовчав і наказав нашим лакеям принести куфри і пуздра, що їх у ралець княжні через Афендика прислав граф Орлов. Там були коштовні шати, турецькі і перські, ласощі, дорогий посуд і клейноди. Все це либонь коштувало багато грошей і вся і галайстра аж захекувалась, подивляючи ці подарунки.
Тимчасом у верхніх кімнатах спалахнули свічі і вся чесна кумпанія рушила туди та порозсідалася за столами, де було всього до схочу, звичайно, за ті ж самі гроші — Дженкінсові, тобто графові.
Христанек, ця каналія, стелився переді мною немов нічого між нами не було, неначе він ніколи не кидав мене напризволяще у штутгартській тюрязі, не випрохував з палаццо княжни у Венеції, не нападав на мене із збірами. Каналія називав мене тепер "великою душею", "кавалером без догани і без плями", "найщирішим своїм приятелем і добродієм", не кажучи про всілякі титули, якими він мене величав, представляючи таким, як і він, пройдисвітам, Доманський тримався здалеку, все ще нахмурений. Я недбайливо підійшов до нього і спитав його, як ідуть справи з трансмутацією металів. Гундсвот тільки зиркнув зукоса на мене і затаїв лють. Автім було б недоречно звертати увагу на цю пропалену голоту. Афендик уже декілька раз говорив мені, що Доманського і Христанека, як і декого з дальшого почту, він міг би дуже легко, в одну мить, запроторити в римську тюрму Регіна Челі, бо має зв'язки у сенаті міста. Але я вважав таке поступуванні передчасним. Розправу над ланцями я брав на себе. Що ж до Доманського, то я ще хотів довідатись всю правду про його коншахти з Де-Рібасом та причетність до смерті маркіза де Вількура. Покищо бесіда за столом ішла, бундюжна, ще не надто гомінка, а я тільки посміхався, спостерігаючи як ця вся наволоч, включно з Радзивілом, жеручи і п'ючи на чужий кошт, намагається розчовпати, що ми з Афендиком за одні, хто за нами стоїть і що ми збираємося чинити надалі. Різні підслухувачі витягали вуха як кажани, щоб здобути хоч яку-небудь вісточку для всіляких секретних відомств. А дрібні шляхтюри і кардинальські лизуни, занюхавши, що наші калитки повні, розбігалися переді мною і Афендиком бісиками, цуциками служили на задніх лапках.
Іноді я споглядав на княжну: вона сиділа здалека від мене, замислена і бліда та зовсім інша від тієї, яку я знав три дні тому. Багряний брокат відтіняв її плечі, висока срібна перука чинила ще гострішим обличчя. Іноді вона кашляла, приклавши хустку до уст і мовчала. На мене вона майже не споглядала, що могло б бути ознакою похолодіння, але може це була тільки дипломатія.
В міру випитих вин бесіда за столами ставала живішою і в блимі свіч різьбились обличчя бесідників в їх первинному образі — це були потвори, насичені чадом їхніх підлих жаг, які, разом з винними парами, визволялися. Це були завидющі, гадючі натури, брудні душею, навіщені всіми пороками, віроломні до нестями, вірні тільки своїм молохам — золоту, картярству, підсиджуванні кожного ближнього, насолоді свого живота і найогиднішим ґанджам. Все це братство хизувалося навипередки своїм знанням історії Риму, захопленням великими майстрами і їх творами, кривило свої машкари влесливими посміхами, хотіли чванитися своїми двозначними жартами, недотепними плітками про всіляких визначних осіб, а на ділі кожен з них не вартий був ламаного шеляга і втопив би один одного в ложці води. Грець їм, чортовим дітям! Мені так прагнулось підвестись, взяти княжну за руку і вивести її геть із цього чаду на свіже повітря, на Авентін, понад Тибр, на рівну Віа Аnnіа. Не час ще був на це, ні!