Ральф завовтузився на своєму вузькому ложі. Тепер він нічим не ризикує! Що йому зроблять? Наб'ють його? Ну й що? Вб'ють? Палиця загострена з обох кінців…
Крики почулися так близько, аж він підскочив. Побачив, як пасастий дикун швидко вибіг із зеленої пущі й наближався до килима, до його сховку; дикун зі списом. Ральф уп'явся пальцями в землю. Приготуватися про всяк випадок.
Ральф покрутив списом, скеровуючи його вістрям уперед, і тільки тепер помітив, що і його палиця загострена з обох кінців.
Дикун зупинився за п'ятнадцять ярдів від нього і гукнув свій поклик.
Може, в гуготінні пожежі почув, як б'ється його серце. Тільки не кричати. Приготуватися.
Дикун рушив уперед, вже видно тільки його ноги. І ратище списа. Тепер лише коліна. Тільки не кричати.
З пущі за спиною в дикуна з кувіканням вискочив гурт свиней і дременув по лісу. Верещали птахи, пищали миші, якесь звірятко застрибнуло до нього під килим і причаїлося.
За п'ять ярдів від нього, коло самої гущавини, дикун зупинився, знову гукнув. Ральф підібгав ноги, згорнувся калачиком. В руках у нього кілок, кілок, загострений з обох кінців, кілок, який так шалено тремтить у руках, що стає то довшим, то коротшим, то легшим, то важчим, то знову легшим.
Мисливське атюкання прокотилося від берега до берега. Дикун уклякнув край гущавини, за ним у лісі зблискували вогники. Видно, як коліно загрузло в землю. Тепер друге. Руки. Спис.
Обличчя.
Дикун зазирнув у пітьму під кущі. Мабуть, обабіч він ще бачить світло, та тільки не тут, усередині. Всередині – морок, Дикун аж зморщився, силкуючись розшифрувати темряву.
Тяглися секунди. Ральф дивився дикунові просто в очі.
Тільки не кричати.
Ти ще повернешся додому.
Ось він уже помітив, хоче переконатися. Загостреною палицею.
Ральф заволав, заволав зі страху, злості, розпуки. Ноги його випросталися, він волав протягло, аж піна виступила на губах. Він зірвався на ноги, продер гущавину, вискочив на галявину і все волав, гарчав, спливав кров'ю. Він замахнувся кілком, дикун перекинувся; та до нього вже мчали інші, вигукуючи свій поклик. Він ухилився, спис пролетів поряд, тоді Ральф замовк і побіг. Раптом усі миготливі вогники попереду злилися докупи, ревіння лісу перейшло у грім, великий кущ прямо на його шляху вибухнув гігантським віялом полум'я. Ральф сахнувся праворуч, полетів на крилах розпуки, серце калатало, а пожежа накочувалася, наче приплив. Позаду знялося атюкання, розповзлося по лінії короткими пронизливими гуками – отже, бачать. Праворуч з'явилася брунатна постать, відстала. Всі бігли, всі верещали, як божевільні. Він чув, як вони з тріском проламуються крізь підлісок, а зліва гримів яскравий гарячий вогонь. Він забув про рани, забув про голод і спрагу, весь обернувся в страх; безнадійний страх, який летів, мчав через ліс до берега. Перед його очима стрибали плями, оберталися в червоні кола, швидко розпливались і зникали. Ноги, чужі ноги під ним зморилися, а навіжений крик усе насувався пошарпаною торочкою біди, вже накривав його з головою.
Він спіткнувся об корінь, а крик гонитви став ще пронизливішим. Побачив, як спалахнув курінь, за правим плечем хлюпнуло вогнем, потім зблиснула вода. Тоді він упав, покотився вперед по теплому піску, скулився, звів догори руки, щоб відбиватися від ударів, наготувався благати пощади.
Заточуючись, звівся на ноги, готовий до найгіршого, і наштовхнувся поглядом на великий кашкет з дашком. Високий кашкет з білим верхом, а над зеленим дашком – корона, якір, вінчик золотого листя. Він побачив білу тканину, еполети, револьвер, рядок золотих ґудзиків на мундирі.
Морський офіцер стояв на піску і дивився на Ральфа з подивом та пересторогою. За ним носом у пісок впирався катер, його притримували два моряки. Ще один моряк стояв з автоматом на кормі.
Атюкання затнулось і вщухло…
Спочатку офіцер дивився на Ральфа з сумнівом, потім зняв з револьвера руку.
– Здрастуй.
Ральф згадав, який він вимащений, знітився, відказав несміло:
– Здрастуйте.
Офіцер кивнув, ніби почув відповідь на якесь запитання.
– Є тут дорослі, старші?
Ральф мовчки, як німий, похитав головою. Повернувся вбік. Позаду на березі безгучно півколом застигли хлопчаки, розцяцьковані з ніг до голови кольоровою глиною, з гострими палицями в руках.
– Ну й забави, – зауважив офіцер.
Вогонь дістався до берегових кокосових пальм і з тріском поглинав їх. Один омах відірвався від пожежі, стрибнув, наче акробат, злизав крони пальм над плитою. Небо було чорне.
Офіцер весело всміхнувся до Ральфа:
– Ми побачили ваш дим. У вас тут війна. Чи що?
Ральф кивнув головою.
Офіцер розглядав малого страхопуда, що стояв напроти. Цю дитину треба вимити, підстригти, витерти йому носа, добре змастити рани.
– Сподіваюся, жертв нема? Є трупи?
– Тільки два. Та їх забрало море.
Офіцер нагнувся й уважно подивився на Ральфа.
– Двоє? Вбитих?
Ральф знову кивнув. За ним весь острів стугонів у полум'ї. Офіцер здебільшого знав, коли люди кажуть правду. Він стиха присвиснув.
Почали з'являтися інші хлопчаки, деякі зовсім крихітні кнопки, брунатні, з роздутими животами малих дикунів. Один підійшов до офіцера зовсім близько, звів на нього погляд.
– Я… я…
Але на цьому й скінчилося. Персіваль Вімз Медісон марно силкувався пригадати магічну формулу, цілком стерту в його пам'яті.
Офіцер знову повернувся до Ральфа.
– Ми заберемо вас. Скільки вас тут?
Ральф похитав головою. Офіцер подивився повз нього на розмальованих.
– Хто тут за старшого?
– Я, – голосно відповів Ральф.
Рудий хлопець з лахманами якоїсь чудернацької чорної шапочки на голові та з розбитими окулярами, почепленими до пояса, ступив був крок уперед, потім передумав і зупинився.
– Ми побачили ваш дим. Виходить, ви не знаєте, скільки вас?
– Ні, сер.
– Здавалося б, – офіцер уже думав, як організувати розшуки інших, – здавалося б, англійські хлопчики – ви ж усі англійці, правда? – зможуть якось краще дати собі раду, тобто…
– Спочатку так і було, – сказав Ральф, – доки…
Він затнувся.
– Тоді ми всі були вкупі…
Офіцер співчутливо кивнув.
– Розумію, все було чудово. Як у "Кораловому острові".
Ральф подивився на нього мовчки, наче німий. В уяві на мить промайнуло видіння дивовижних чарів, які колись огортали ці береги. Але острів згорів, наче купа сухих дров… Саймон загинув, а Джек… З очей ринули сльози, тіло затряслося від ридань. Вперше за весь час на острові він дав волю сльозам: здавалося, нестримні, навісні спазми горя вивернуть йому все нутро. Під чорним димом, над знищеним пожежею островом зносився цей плач. Заражені тим самим почуттям, інші хлопчики теж стрепенулися, заплакали. Посередині брудний, розпатланий, з невтертим носом стояв Ральф і ридав над колишньою невинністю, над темнотою людського серця, вад тим, як падав, перевертаючись у повітрі, мудрий, щирий друг на ім'я Роха.