Він покликав тихенько:
– Ерікісем…
Жодної відповіді. Щоб його почули, треба говорити голосніше, але можна насторожити тих смугастих ворожих істот, що бенкетують коло вогнища. Він зціпив зуби й поліз далі, намацуючи виступи на скелі. Він опинився майже на одному рівні з близнюками, коли окликнув їх знову:
– Ерікісем…
Він почув, як на скелі хтось скрикнув, заметушився. Близнюки притулилися один до одного, щось забурмотіли.
– Це я. Ральф.
Наляканий, що вони можуть побігти й зчинити тривогу, він виважився на руках і виткнувся головою та плечима над краєм скелі. Далеко внизу під ліктем він побачив, як навколо того каменя в морі розливається біле цвітіння.
– Це тільки я. Ральф.
Нарешті вони нахилилися вперед і зазирнули йому в обличчя.
– Ми думали, це…
– Ми не знали, що це…
– Думали…
Тут вони згадали про свої ганебні зобов'язання. Ерік мовчав, а Сем спробував виконати свою повинність.
– Іди звідси, Ральфе. Іди вже…
Він помахав списом і спробував зобразити гнів.
– Забирайся. Ясно?
Ерік кивнув на знак згоди і протнув списом повітря. Ральф зіп'явся на руки і не слухався їх.
– Я прийшов побачити вас обох.
Він захрип. Тепер йому заболіло горло, хоч рани там не було.
– Я прийшов побачити вас обох…
Цей тупий біль важко було віддати словами. Він замовк, тим часом небо обсипало веселими, тремтливими зорями.
Сем неспокійно ворухнувся.
– Слово честі, Ральфе, тобі краще піти.
Ральф знову поглянув на них.
– Ви ж обоє не розмальовані. Як ви можете?.. Якби було видно…
Якби було видно, вони б спаленіли від сорому. Але стояла глупа ніч. Ерік озвався перший, і знову близнюки заторохтіли водночас:
– Ти йди, тут небезпечно…
– Вони нас примусили. Нас били…
– Хто? Джек?
– Ні, ні…
Вони нахилились до нього й шепотіли:
– Ушивайся, Ральфе…
– Це ж плем'я…
– Вони нас примусили…
– Ми нічого не могли вдіяти…
Коли Ральф знову заговорив, голос його звучав глухо, він наче задихався:
– Що а йому вчинив? Він же мені подобався… я хотів, щоб нас урятували…
Небо знову обсипало зорями. Ерік палко затряс головою.
– Послухай, Ральфе. Більше не шукай тут глузду. Цього вже нема… Ти більше не думай, чому Ватаг…
– Іди собі, тобі ж краще.
– Ватаг і Роджер…
– Так, так, Роджер…
– Вони ненавидять тебе, Ральфе. Вони збираються порішити тебе.
– Завтра вони полюватимуть на тебе.
– Але чому?
– Не знаю, Ральфе, послухай, Джек, наш Ватаг, каже, що це небезпечна справа…
– …Щоб ми остерігалися і кидали списи, як у свиню.
– Ми станемо ланцюгом і прочешемо острів…
– Підемо вперед з цього кінця…
– Доки тебе не знайдемо.
– Ми подаватимемо сиґнали. Отак.
Ерік підвів голову і легко постукав долонею по роззявленому роту, видобуваючи тихе мисливське атюкання. Тоді озирнувся нервово.
– …Тільки, звісно, голосніше.
– Але ж я нічого не вчинив, – палко прошепотів Ральф. – Я тільки хотів, щоб горіло вогнище!
На мить він замовк, з розпачем думаючи про завтрашній день. Раптом перед ним постало питання надзвичайної ваги.
– А що ви…
Спочатку він не міг навіть вимовити цього, та страх і самотність підштовхнули його,
– Що вони зроблять зі мною, коли знайдуть?
Близнюки мовчали. Внизу знову розцвів білою піною камінь.
– Що вони… О Боже! Як хочеться їсти…
Скеляста вежа мов захиталася під його ногами.
– Ну? Що?
Близнюки уникали прямої відповіді.
– А тепер іди, Ральфе.
– Тобі ж краще.
– Тримайся далі. Якомога далі.
– А ви зі мною не підете? Втрьох у нас є якийсь шанс.
Після недовгої мовчанки Сем вичавив з себе:
– І Ватаг… вони обидва…
– …Жахливі…
– …Тільки Роджер…
Обидва хлопці похололи. Хтось до них піднімався з боку племені.
– Іде перевіряти, як ми вартуємо. Мерщій, Ральфе!
Готуючись до спуску зі скелі, Ральф ухопився за останню можливість мати від цієї зустрічі хоч якусь користь.
– Я заляжу поряд, унизу, в гущавині, – прошепотів він, – постарайтеся відвести їх звідси якнайдалі. Вони не додумаються шукати так близько…
Кроки були ще далеченько.
– Семе, зі мною нічого не буде, правда?
Близнюки знову мовчали.
– Ось! – раптом сказав Сем. – Бери…
Ральфові тицьнули шмат м'яса, і він схопив його.
– Але що ви зі мною зробите, коли спіймаєте?
Тиша нагорі. Він і сам розумів, що ставить дурне запитання. І почав спускатися вниз.
– Що ви зробите…
З верху скелястої вежі почулася незрозуміла відповідь:
– Роджер загострив палицю з обох кінців.
"Роджер загострив палицю з обох кінців". Ральф намагався знайти в цих словах якийсь зміст, але не міг. В нападі злості він згадав усі знані йому лайки і закінчив тим, що почав позіхати. Скільки часу можна обходитися без сну? Він мріяв про ліжко, про білі простирадла, але навкруги не було нічого білого, тільки розлитою молочною піною світилося навколо каменя на сорок футів нижче, на який упав Роха. Роха тепер ввижався всюди, стояв за спиною, став страшним через морок, через смерть. Ану ж Роха зараз вийде з води, з порожньою головою – Ральф схлипнув і знову позіхнув, наче малюк який. Заточився і сперся на палицю, мов на милицю.
Він знову напружився. На вершині скелі-замку загомоніли якісь голоси. Ерікісем з кимось сперечались. Але папороть і трава зовсім близько. Тут слід бути, тут ховатись, а потім – у гущавину, що завтра правитиме за сховок. Тут – він рукою провів по траві – можна перебути ніч неподалік від племені, щоб у разі, якщо з'являться якісь надприродні страхіття, хоч на час заховатися між людьми, навіть коли б це означало…
Що б це означало? Палиця, загострена з обох кінців. Що за цим криється? Вони метнули списи й не поцілили; всі, крім одного. Може, й наступного разу знов не поцілять.
Він присів навпочіпки у високій траві, згадав про м'ясо, що дав йому Сем, і жадібно накинувся на нього. Поки він їв, знову почулися голоси – то від болю, від страху репетували Ерікісем, хтось люто кричав на них. Що це означає? Отже, не тільки він, а й ще хтось у біді, принаймні одному з близнюків перепало. Аж ось голоси перемістилися вниз за скелю, і він перестав про них думати. Помацав руками і знайшов прохолодні, гладенькі листки, де починалася гущавина. Тут буде його лігво на ніч. На світанку він заповзе в гущавину, протиснеться між сплетених стовбурів, заховається в таких нетрях, що туди можна буде добратися тільки так, як і він, поповзом; а на того, хто заповзе сюди, чекатиме кілок. Тут він пересидить, ніхто його не знайде, з атюканням ланцюг посуне далі по острову, а він залишиться на волі.