– Не дуже він нас злякається…
– А як розлютиться, то кінець нам…
Ральф сердито зиркнув на Сема. Наче в тумані, він згадував те, що колись коло скель сказав йому Саймон.
– Не мели дурниць, – урвав він. І швидко додав: – Ми йдемо.
Він простяг Росі ріг, Роха почервонів, цього разу з гордощів.
– Понесеш.
– Понесу, коли ми приготуємось.,.
Роха шукав слів, щоб передати своє палке бажання нести ріг, хоч би там що.
– Я не проти. Я залюбки, Ральфе, тільки треба, щоб мене хтось вів.
Ральф знову поклав ріг на відшліфовану колоду.
– Покріпімося – і в дорогу!
Вони пішли до спустошених плодових дерев. Росі нарвали плодів, дещо він намацав на дереві сам. Вони їли, а Ральф думав про вечір.
– Підемо такі, як були колись. Помиємося…
Сем опирався, напхавши повен рот їжі.
– Але ж ми купаємось щодня!
Ральф подивився, які вони брудні, й зітхнув.
– Треба б зачесати чуб. Та от лихо – задовгий!
– У мене в курені залишилася пара шкарпеток, – згадав Ерік. – Можна нап'ясти їх на голови, як шапочки, абощо.
– Можна щось знайти, – додав Роха, – і перев'язати ззаду волосся.
– Як у дівчат!
– Ні, не зовсім так.
– Тоді підемо такі, як є, – вирішив Ральф, – вони ж самі не кращі.
Ерік зупинив їх рукою.
– Але ж вони там усі розмальовані! Знаєш, як…
Усі закивали. Вони чудово знали, як розв'язувала руки маска з фарби, яку дозволяла дикість.
– А ми не будемо розмальовуватися, – заявив Ральф, – адже ми не дикуни.
Ерікісем перезирнулися.
– Все одно…
Ральф заволав:
– Ніякої фарби!
Він силкувався згадати.
– Дим, – стрепенувся він, – нам потрібен дим. – Він люто повернувся до близнюків. – я сказав "дим"! Ми повинні мати дим.
Запала тиша, тільки багатоголосе дзижчали бджоли. Нарешті Роха сказав лагідно:
– Звичайно, ми повинні мати дим, бо дим – це сиґнал, і нас не врятують, як не буде диму.
– Сам знаю! – закричав Ральф. Він відсмикнув руку від Рохи. – Що ж, по-твоєму, я…
– Я просто повторюю те, що ти завжди кажеш, – квапливо пояснив Роха. – Мені на хвилину видалося, що ти…
– Де пак, – голосно відповів Ральф. – Я знав це весь час. Я не забув.
Роха закивав примирливо.
– Ральфе, ти – ватажок. Ти все пам'ятаєш.
– Я не забув.
– Звісно, ні.
Близнюки з цікавістю вивчали Ральфа, так ніби побачили його вперше.
Вони вирушили шляхом, вишикувавшись у бойовий порядок. Перший, злегка накульгуючи, зі списом на плечі, прошкував Ральф. Він погано бачив – через імлу, що тремтіла над сяйливими пісками, через власну довгу чуприну та підбите око. За ним ступали близнюки, не на жарт стривожені, але повні нездоланної життєрадісності. Говорили мало, просто йшли, волочачи за собою дерев'яні списи. Роха відкрив – коли він дивиться вниз, сховавши від сонця стомлені очі, то бачить, як товсті окоренки списів рухаються по піску. Тож він ішов між списами й обережно, обіруч ніс ріг. Хлопці просувалися по пляжу тісною групкою, а чотири пласкі тіні танцювали й плуталися піц ногами. Бурі наче й не було, берег сяяв чистотою, як щойно вигост-реде лезо. Десь у неймовірній далечі мерехтіли у спекотному мреві небо й гора; риф здійнявся вгору міражем і плив у якомусь сріберному ставку на півдорозі до неба.
Вони проминули те місце, де плем'я танцювало свій танок. Звуглілі патики все ще лежали на камінні, де їх погасило дощем, та пісок коло води знову був гладенький. Вони пройшли тут мовчки. Жоден з них не сумнівався, що плем'я – в замку, і коли скеля з'явилася перед очима, вони зупинилися в одному пориві. Ліворзпч від них лежав найгу-стіший на острові чагарник – плутанина гічок та стовбурів, чорних, зелених, непрохідних, попереду колихалася висока трава. Ральф рушив перший.
Ось пом'ята трава, де всі лежали, коли він ходив у розвідку. Далі був перешийок, потім прискалок облямовував гору, а вище – рожеві башточки.
Сем торкнув його за руку.
– Дим.
З іншого боку скелі невиразна плямка диму дрижала в повітрі.
– Вогонь горить, абощо?
Ральф повернувся.
– Навіщо нам критися?
Вів пройшов заслону з трав і опинився на відкритій галявивщ, що вела до вузького перешийка.
– Ви двоє йдіть за мною. Я піду перший, потім на крок позаду Роха. Списи, тримайте напоготові.
Роха неспокійно вдивлявся в яскравий серпанок, завислий між ним та світом.
– Тут безпечно? Нема урвища? Я чую, гомонить море.
– Чіпляйся за мене.
Ральф вийшов прямо на перешийок. Копнув ногою камінчик, і той шубовснув у воду. Потім море всмоктало хвилю, відкривши зліва, на сорок футів нижче, червоний квадратовий камінь, порослий водоростями.
– Я добре йду? – голос Рохи тремтів. – Мені так страшно…
Раптом з башточок на горі долинув окрик, відтак щось схоже на бойовий поклик, десяток голосів відгукнулося на нього із-за скелі.
– Дай мені ріг і не рухайся.
– Стій! Хто йде?
Ральф задер голову, вгорі майнуло темне Роджерове обличчя.
– Сам бачиш хто! – гукнув Ральф. – Не дурій!
Він приклеїв ріг до рота і подув. Прискалком, що облямовував гору, на перешийок почали пробиратися дикуни. Годі було когось упізнати за розмальованими обличчями. Вони несли списи і лаштувалися боронити вхід. Ральф усе сурмив у ріг і не зважав на Рошин переляк. Роджер вигукував:
– Раджу відійти, ясно?
Нарешті Ральф відняв ріг від рота й замовк, щоб відсапатися. Задихаючись, а проте чітко він оголосив:
– Скликаю збори.
Дикуни, які охороняли перешийок, зашепотілися, але з місця не зрушили. Ральф ступив кілька кроків уперед. Ззаду почув благальний шепіт:
– Ральфе, не кидай мене.
– Стань навколішки, – кинув Ральф через плече, – і жди, доки я повернуся.
Він зупинився посередині перешийка й пильно розглядав дикунів. Фарба звільняла їх від будь-якого стриму, вони позав'язували ззаду волосся, і так їм було значно зручніше, ніж йому. Ральф твердо постановив і собі опісля зв'язати волосся. Він мало не попрохав їх зачекати, щоб зробити це відразу; та було не до того. Дикуни захихотіли, один замахнувся на Ральфа списом. Високо вгорі Роджер випустив з рук важіль і перехилився, щоб забачити, що діється внизу. Хлопці на перешийку, зведені до трьох кудлатих голів, тонули в калюжі власної тіні. Роха обвисав між ними круглим лантухом.
– Я скликаю збори.
Тиша.
Роджер узяв камінчик і кинув ним між близнюків, але так, щоб не поцілити. Вони відсахнулися, Сем ледве втримався на йогах. Роджер відчув, як у його тілі зануртувало джерело невідомої сили.