Діти, котрі прямували понад берегом, по двоє або по одному, впадали в поле зору, коли виходили зі спекотного мрева на пісок біля плити. Тоді око спочатку зупинялося на чорній, наче кажан, істоті, яка танцювала на піску, і лише потім сприймало постать над нею. Та чорна істота була тінь, прямовисне сонце стискало її в клапті під квапливими ногами. Ральф ще сурмив у ріг, коли над тремтливими чорними плямами до плити добігла остання двійка хлопчиків. Двоє круглоголових хлопчиків з волоссям наче клоччя впали на землю і вишкірилися до Ральфа, осміхаючись і тяжко дихаючи, як собаки. Вони були близнята, і їх весела двоїстість вражала і викликала недовіру в кожного, хто на них дивився. Кремезні, життєрадісні, вони одночасно дихали, одночасно всміхалися. Вони звернули вгору до Ральфа вологі губи, здавалося, їхнім обличчям бракує шкіри: профілі невиразні, роти напіврозтулені. Блимаючи окулярами, Роха схилився до них, і між гудками почулося, як він повторює імена:
– Ерік, Сем. Сем, Ерік.
Тоді він заплутався, близнята затрусили головами, показуючи один на одного, а натовп реготав.
Нарешті Ральф перестав густи й сів і собі, звісивши руку з мушлею та поклавши голову на коліна. Луна завмерла, за нею сміх; запанувала тиша.
В діамантовому мареві берега ворушилося щось темне. Перший це помітив і почав придивлятися Ральф, та так пильно, аж усі погляди звернулися в той бік. Потім з імли істота ступила на чистий пісок, і всі побачили, що темний колір давала не тіиь, а переважно вбрання. То була група хлопчиків, одягнутих у дивний, ексцентричний одяг; вони йшли в ногу двома рівнобіжними колонами. Шорти, сорочки, іншу Одежу вони несли в руках, та в кожного на голові була квадратова чорна шапочка зі срібною кокардою. Від шиї до кісточок їх покривали чорні плащі з довгими срібними хрестами на лівому боці грудей та з побриженими комірами. Від тропічної спеки, спуску, пошуків харчу й, нарешті, стомливого до поту переходу пекучим берегом їхні обличчя блищали, наче свіжовимиті сливи. Хлопець, який ними командував, був одягнений так само, але кокарду мав на шапочці золоту. Ярдів за десять від плити він дав своїй групі наказ зупинитися, і вони стали, віддихуючись, пітніючи, хитаючись під шаленим сонцем. Сам командир пішов уперед, скочив на плиту, маючи полами плаща, й зі світла опинився у майже цілковитій темряві.
– Де чоловік із сурмою?
Ральф збагнув, що той, засліплений сонцем, нічого не бачить, і відповів:
– Ніякого чоловіка з сурмою нема. Тільки я.
Хлопець підійшов ближче і, скривившись, придивлявся до Ральфа. Він тільки й побачив, що ясноволосого хлопця з кремовою мушлею на колінах, і це його не потішило. Він швидко обернувся, майнувши плащем.
– Отже, корабля нема?
Під обвислим плащем вимальовувалася висока, худа, кістлява постать, з-під чорної шапки вибивалося волосся. Його лице було зморщене, веснянкувате і бридке, але розумне. З лиця того дивилися ясно-голубі очі, від розчарування в них готова була спалахнути чи вже спалахувала злість.
– Отже, дорослих тут нема?
Ральф відповів йому в спину:
– Ні. Ми проводимо збори. Приєднуйтеся до нас.
Хлопчики в плащах почали виходити з шику. Високий крикнув на них:
– Хоре! Стояти на місці!
Втомлено й покірно хористи вишикувалися в лінію і стояли, хитаючись від спеки. А все ж дехто почав несміливо протестувати.
– Але, Мерідью, послухай, Мерідью… дозволь нам…
Враз один із хлопчиків упав обличчям у пісок, і лави зламалися. Вони підняли зомлілого і витягли на плиту. Мерідью вирячив очі, хоча без особливого зворушення.
– Ну гаразд. Сідайте. А цей нехай лежить.
– Ну що ти, Мерідью!
– Завжди він зомліває, – сказав Мерідью. – І в Ґібралтарі, і в Аддис-Абебі, а під час заутрені впав прямо на реґента.
Тут хористи захихотіли; наче чорні птахи, вони обсіли повалені навхрест стовбури і з цікавістю розглядали Ральфа. Роха не питав їхніх імен. Його лякала ця уніформована вищість і нецеремонна владність у голосі Мерідью. Тож він заховався за Ральфа і заходився коло своїх окулярів.
Мерідью повернувся до Ральфа:
– Виходить, тут нема нікого з дорослих?
– Нема.
Мерідью сів на стовбур і поглядом обвів усіх.
– Тоді ми повинні самі за себе подбати.
Почуваючись у безпеці коло Ральфа, несміливо озвався Роха:
– Тому Ральф і скликав збори. Щоб вирішити, що нам робити. Ми дізналися імена. Ось Джоні. А ті двоє – вони близнята – Сем та Ерік. Котрий Ерік? Ти? Ні, ти Сем.
– Я – Сем…
– А я Ерік.
– Нам краще всім познайомитися, – встряв Ральф. – Отже, я Ральф.
– Але ми знаємо більшість імен, – сказав Роха, – тільки-но їх почули.
– Дитячі імена, – пирхнув Мерідью. – Чого це мені бути Джеком? Я – Мерідью.
Ральф зиркнув на нього. То був голос людини, яка знає, чого хоче.
– Тоді, – провадив Роха, – отой хлопчик… я забув…
– Ти забагато базікаєш, – урвав Джек Мерідью, – заткни пельку. Жирний.
Вибухнув сміх.
– Він не Жирний, – гукнув Ральф, – Роха – його справжнє прізвисько.
– Роха!
– Роха!
– Ой, Роха!
Тоді вже знялася буря реготу, сміялися навіть найменші. В ту хвилину хлопці об'єдналися в коло однодумців, тільки Роха зоставався сам; він густо почервонів, схилив голову і знову заходився протирати окуляри.
Нарешті сміх затих, і хлопці знов почали знайомитися. Після Джека Моріс був другий за зростом серед хористів, але кремезний і весь час усміхнений. Був ще тендітний, вовчкуватий хлопчик, якого ніхто не знав і який тримався осторонь, потайний і заглиблений у себе. Він пробурмотів, що його звуть Роджер, і знову змовк. Біл, Роберт, Гарольд, Генрі; той хорист, що був знепритомнів, уже сів на пальмовий стовбур, блідо всміхнувся до Ральфа і назвався Саймоном.
Джек заговорив:
– Треба вирішити, як нам урятуватися.
Почувся гомін. Один з малюків. Генрі, попросився додому.
– Цить, – наказав Ральф неуважливо. Підняв угору мушлю. – Гадаю, нам треба обрати ватажка, щоб він усе вирішував.
– Ватажка! Ватажка!
– Ватажком можу бути я, – сказав Джек зі спокійною погордою, – я заспівую у хорі і старший над ним. А ще можу чисто взяти до-дієз.
Знову гомін.
– Ну, гаразд, – сказав Джек, – я…
Він завагався. Чорнявий – Роджер – нарешті заворушився і запропонував: