– Я собі подумав, – пояснив Роха, – треба влаштувати якесь свято.
Всі троє сіли. Вони принесли цілу гору плодів, зовсім стиглих. Заусміхалися, коли Ральф узяв і почав їсти.
– Дякую, – сказав він. А тоді з виразом радісного подиву: – Красненько дякую!
– Самі чудово даємо собі раду, – провадив Роха. – Це в них нема здорового глузду, це від них тільки клопоти на цьому острові. Зробимо маленький жаркий вогонь…
Тут Ральф згадав, що його тривожило.
– Де Саймон?
– Не знаю.
– Невже пішов на гору?
Роха голосно розреготався і взяв собі ще плід.
– Може, й пішов. – Напхав повен рот. – Він дурнуватий.
Саймон минув ту ділянку, де росли плодові дерева, та сьогодні увагу малюків надто захопив вогонь на пляжі, і вони не кинулися йому навздогін. Він пройшов між ліанами, добрався до величезної завіси з листя, за якою ховалася галявинка, і пірнув туди. За завісою сонце пекло несамовито, а посеред галявинки танцювали свій нескінченний танок метелики. Він уклякнув, і сонячні стріли вп'ялися йому в тіло. Тоді, минулого разу, повітря наче дрижало від спеки; нині воно лякало. Скоро піт уже котився по довгих цупких патлах. Він вовтузився неспокійно, та від сонця не було рятунку. Невдовзі відчув спрагу, потім шалену спрагу.
Він не рухався з місця.
Далеко на пляжі перед купкою хлопців стояв Джек. Він світився від щастя.
– Полювання, – сказав він. Оглянув усіх пильним оком. На кожному була драна чорна шапочка; колись, – здавалося, сторіччя тому, – поважно ставали вони двома рядами, а голоси їхні нагадували янгольський спів.
– Будемо полювати. Я буду вашим ватажком.
Присутні закивали, напруження зразу спало.
– А тепер – про звіра.
Вони заворушилися, глипнули на ліс.
– Скажу так. Нічого нам думати про звіра.
Він кивнув, щоб посилити свою думку.
– Ми забудемо про звіра.
– Правда!
– Так!
– Забути звіра!
Навіть коли Джека здивувало таке завзяття, взнаки він не дав нічого.
– І ще одне. Тут нам усяка дурня не насниться. Ми майже на кінці острова.
Вони погодилися з запалом, що йшов із самої глибини їхніх змордованих душ.
– А тепер послухайте. Згодом ми перейдемо в скельний замок. А зараз я хочу переманити ще декого зі старших від рога і всякого, хто схоче. Ми вб'ємо свиню і влаштуємо бенкет. – Він помовчав і повів далі вже повільніше: – І про звіра. Коли ми вб'ємо свиню, то залишимо йому трохи нашої здобичі. Може, він нас за це не рушить.
Рвучко підвівся.
– А тепер до лісу на полювання.
Повернувся і зразу побіг, за хвилину всі слухняно потупотіли слідом.
З острахом розсипалися по лісу. Майже відразу Джек знайшов зриту землю і пошарпане коріння – це свідчило, що свині десь поряд, – а невдовзі й свіжий слід. Джек подав знак іншим мисливцям зачаїтися, а сам рушив уперед. Він був щасливий і йшов у вологій темряві лісу, наче в старому зручному вбранні. Проповз униз по схилу й опинився на кам'янистому березі між поодинокими деревами.
Свині, надуті лантухи жиру, лежали й розкошували в тіні дерев. Вітру не було, і вони нічого не підозрювали, а Джек навчився рухатися нечутно, наче тінь. Він прокрався назад, туди, де причаїлися мисливці, повіддавав їм накази. Мало-помалу вони почали скрадатися вперед, обливаючись потом у німій спекоті. Під деревами ліниво хляпнуло якесь вухо. Трохи далі від інших, глибоко поринувши у материнське щастя, лежала найбільша свиня. Вона була рожева у чорних плямах; велетенське черево, як китиці, обліпили поросята, декотрі спали, декотрі вовтузилися й вищали.
Ярдів за п'ятнадцять від свинячого гурту Джек зупинився, простяг руку й показав на матку. Озирнувся запитливо, щоб пересвідчитися, чи всі зрозуміли, хлопці закивали головами. Водночас кожен відвів праву руку назад.
– Уперед!
Свинячий гурт зірвався з місця; а з відстані яких десяти ярдів дерев'яні списи з обсмаленими на вогні вістрями полетіли до свині, що визначив Джек. Якесь порося зайшлося нестямним лементом і кинулося до моря, за ним позаду волочився Роджерів спис. Два списи уп'ялися в товстий бік матки, вона хиталася й верещала, аж заходилася. Хлопці з галасом кинулися вперед, поросята дременули на всі боки, а матка прорвала розгорнуту лаву мисливців і навпростець помчала до лісу, ламаючи гілля.
– За нею!
Вони побігли свинячою стежкою, та ліс був надто темний і густий, отож Джек, лаючись, зупинив їх і гулькнув між дерева. Якийсь час він мовчав, тільки важко дихав, вони аж злякалися, стали перезиратися, приховуючи свій захват. Потім він тицьнув пальцем у землю.
– Ось…
Інші не встигли навіть глянути на краплю крові, а Джек уже звернув убік і обмацував поламаний кущ, по ньому визначаючи шлях. Отак він пішов по сліду, на диво впевнено і точно, а мисливці підтюпцем бігли слідом.
Зупинилися коло лігва.
– Тут.
Вони оточили барліг, та свиня втекла, вжалена в бік ще одним списом. Палиці волочилися за нею й заважали бігти, гостро застругані кінці завдавали лютого болю. Ось вона наштовхнулася на дерево, загнавши списа ще глибше; далі мисливці могли легко йти по сліду свіжої крові. День згасав, імлистий і жахний від вологої спеки; матка, хитаючись, бігла попереду, закривавлена й ошаліла, її гнали мисливці, очманілі від своєї жаги, збуджені довгою гонитвою і виглядом крові. Вони вже могли її бачити, майже наздоганяли її, та останнім зусиллям вона знову вихопилася вперед. Вони були зовсім близько, коли свиня вискочила на відкриту галявину, де росли барвисті квіти і метелики танцювали парами в задушливому й нерухомому повітрі.
Підтята спекою, свиня впала, і мисливці навалилися на неї зверху. Від жахливого нападу з невідомого світу вона оскаженіла; верещала, хвицялася, а повітря було повне поту й крику, крові й страху. Роджер бігав навколо купи тіл і штрикав списом, як тільки йому відкривався шматочок свинячої плоті. Джек лежав на матці і завдавав їй ударів ножем. Роджер знайшов, куди вколоти своїм вістрям, і почав удавлювати його, натискаючи цілим тілом. Дюйм по дюймові спис грузнув у тілі все глибше, а нажахане кувікання переростало в пронизливий лемент. Нарешті Джек знайшов горло, і гаряча кров бризнула йому на руки. Свиня знесило звалилась під ними, і вони лежали на ній згори, обважнілі й задоволені. А посеред галявини, як і раніше, танцювали, поглинуті лише собою, метелики.