Розділ восьмий
ТЕМРЯВА В ДАРУНОК
Роха перевів нещасний погляд зі світанково-блідого берега на темну гору.
– Ти певен? Тобто цілком певен?
– Кажу тобі вже вдесяте, – відповів Ральф, – ми його бачили.
– Думаєш, тут унизу ми в безпеці?
– Звідки, в біса, я знаю?
Ральф рвучко розвернувся, пройшов декілька кроків берегом. Джек стояв навколішки й пальцем малював на піску кола. До них долетів тихий Рошин голос:
– Ти певен? Точно?
– Піди й подивися, – зневажливо кинув Джек, – щасливої дороги!
– Нема дурних.
– Звір має зуби, – сказав Ральф, – і великі чорні очі.
Його пересмикнуло. Роха скинув окуляри з єдиним скельцем і заходився його протирати.
– Що ж нам тепер робити?
Ральф повернувся до ґранітової плити. Серед стовбурів виблискував ріг – біла краплина проти сяйва ранкової зоряниці. Він відгорнув назад густі патли.
– Не знаю.
Він згадав панічну втечу по схилу гори вниз.
– Думаю, ми не подужаємо такого великого звіра, слово честі. Можна багато говорити, але ми б не подужали тигра. Сховалися б. Навіть Джек сховався б.
Джек незворушно дивився на пісок.
– А мої мисливці?
Саймон, скрадаючись, відокремився від тіні під куренем. Ральф не звернув уваги на Джекове запитання. Показав на жовтий полиск над морем.
– Поки надворі ясно, ми досить сміливі. А потім? Ех, тепер оте щось засіло коло вогнища, ніби не хоче, щоб нас урятували…
Не помічаючи цього, він заламував руки. Голос його зривався.
– Отже, у нас не буде сиґнального вогню… Ми пропали.
Золота крапка виринула з моря, і враз ціле небо засвітилось…
– А мої мисливці?
– Дітлахи, озброєні дрючками.
Джек звівся на ноги. Почервонів, відійшов. Роха почепив окуляри з єдиним скельцем і поглянув на Ральфа.
– Ну от і все. Образив його мисливців.
– Та заткни пельку
Їх перебили невміло видобуті звуки рога. Немовби вітаючи сонце серенадою, Джек сурмив, доки в куренях заворушилися, мисливці почали вилазити на плиту, а малюки заскімлили, як це тепер з ними часто бувало. Ральф слухняно підвівся, і вони з Рохою подалися до плити.
– Балачки, – гірко сказав Ральф, – балачки, балачки, балачки.
Він узяв у Джека ріг.
– Ці збори…
Джек перепинив його.
– Я їх скликав.
– Ти б не скликав – я б це зробив. Ти просто подув у ріг.
– Хіба це нічого не означає?
– На, бери його! Давай…. говори!
Ральф тицьнув ріг Джекові в руки і сів на колоду.
– Я скликаю збори, – сказав Джек, – з багатьох причин. По-перше, ви вже знаєте, ми бачили звіра. Ми підповзли нагору. Були від нього за кілька футів. Звір сів і подивився на нас. Я не знаю, що він там робить. Ми навіть не знаємо, що то за звір…
– Звір виходить з моря…
– З мороку…
– З дерев…
– Тихо! – гримнув Джек. – Слухайте, ви. Хай там який той звір, а він є…
– Може, він чекає…
– Може, полює…
– Так, так, полює.
– Полює, – сказав Джек. Йому пригадався правічний жах, який находив на нього в лісі. – Так. Цей звір – мисливець. Тільки стуліть писок! По-друге, нам його не вбити. І далі – Ральф сказав, що мої мисливці нічого не варті.
– Я ніколи цього не казав!
– У мене ріг. Ральф думає, що ви боягузи, що ви тікаєте від вепра, тікаєте від звіра. І це ще не все.
Над плитою прокотилося зітхання, наче всі знали, до чого воно йде. Голос Джеків звучав далі, тремтів, рішуче вдираючись у неприязну тишу.
– Він такий, як Роха. Все повторює за Рохою. З нього поганий ватажок.
Джек притис до себе ріг.
– І сам він боягуз.
На хвилю він замовк, тоді провадив:
– Там, на вершині, коли ми з Роджером пішли вперед, він залишився позаду.
– Я теж пішов!
– Потім!
Двоє хлопців втупились один в одного крізь гриви, які спадали на обличчя.
– Я теж пішов, – повторив Ральф, – а тоді вже побіг. І ти теж побіг.
– Спробуй-но скажи, що я боягуз. – Джек повернувся до мисливців: – Він не мисливець. Він ні разу не добув нам м'яса. Він не був нашим класним старостою, ми про нього нічого не знаємо. Командує тут і думає, що всі будуть просто так скорятися. Всі ці розмови…
– Всі ці розмови! – вигукнув Ральф. – Розмови, розмови! А хто їх захотів? Хто скликав збори?
Червоний, з відвислим підборіддям, Джек спідлоба глянув на Ральфа.
– Ну гаразд, – сказав значуще й погрозливо, – гаразд.
Однією рукою він притис ріг до грудей, а другу звів догори, розтинаючи повітря вказівним пальцем.
– Хто вважає, що Ральф не повинен більше бути ватажком?
З надією він обвів поглядом хлопців, що посідали довкола. Ті завмерли. Під пальмами запала мертва тиша.
– Піднесіть руки, – з притиском сказав Джек, – хто не хоче, щоб Ральф залишався ватажком?
Стояла тиша, напружена, тяжка, ганебна. Кров поволі відступала від Джекового обличчя, потім знов ударила зненацька й болісно. Він облизав губи й відвернувся, щоб ні з ким не стрітися поглядом.
– Хто з вас вважає…
Голос його зірвався. Ріг затремтів у руках. Він відкашлявся і сказав голосно:
– Ну гаразд.
Він обережно поклав ріг на траву під ногами. З кутиків очей покотилися сльози приниження.
– Я більше не бавлюся. З вами.
Тепер уже майже всі хлопці потупилися, дивилися на траву під ногами. Джек знову відкашлявся.
– Більше я вам з Ральфом не компанія…
Він кинув погляд на колоди праворуч, наче рахуючи мисливців, що раніше були хором.
– Відтепер я буду один. А він хай сам собі ловить свиней. Хто захоче полювати разом зі мною, нехай приходить до мене.
Спотикаючись, він кинувся геть від колод, складених трикутником, до спуску на білий пісок.
– Джеку!
Джек повернувся і глянув на Ральфа. На мить зупинився, а тоді крикнув пронизливо й люто:
– Ні!
Він сплигнув з плити й побіг уздовж пляжу, не помічаючи, що сльози котяться градом. Ральф дивився йому вслід, доки Джек не пірнув у ліс.
Роха кипів від обурення.
– Ральфе, я ж казав тобі, а ти тільки стояв, як той…
Ральф дивився на Роху і не помічав того, тоді тихо промовив сам до себе:
– Він повернеться. Сяде сонце, і він повернеться. – Глянув на ріг, що опинився в Рошиних руках. – Ти чого?
– Ну от!
Роха збагнув, що його докори не досягають мети. Він знову протер скельце і вернувся до своєї теми.
– Можна обійтися і без Джека Мерідью. Крім нього, на острові є ще й інші. Тепер, коли ми знаємо, що звір існує насправді, хоч я не дуже в це вірю, треба триматися ближче до плити; а отже, не так він і потрібен зі своїм полюванням. Тож тепер треба нарешті вирішити, що й до чого.