– А в замку?
– Побачимо.
Ральф розсунув заслону з трави й визирнув. Перед ним зоставалося кілька ярдів кам'янистого ґрунту, а далі два береги острова сходилися докупи, так що мав би утворитися гострий ріг. Натомість вузька скеляста коса завширшки в кілька ярдів і завдовжки ярдів у п'ятнадцять продовжувала острів далі в море. Вона втикалась у рожевий квадрат – один із тих, що становили спід острова. Цей замковий мур, скеля заввишки у сто футів, і був той рожевий бастіон, якого вони бачили з вершини гори. Скеля потріскалася, верхівку безладно завалили великі брили й загрожували от-от зірватися вниз.
За Ральфом у високій траві мовчки залягли мисливці.
Ральф глянув на Джека.
– Ти – мисливець.
Джек почервонів.
– Знаю. Добре. Я йду.
Якийсь внутрішній голос примусив Ральфа сказати:
– Я старший. Я сам піду. Не переч.
Він повернувся до решти.
– А ви заховайтесь тут. Почекайте на нас.
Він відчув, що голос його то пропадає, то зривається на крик. Глянув на Джека.
– Отже, ти думаєш?
Джек промимрив:
– Я скрізь сходив. Має бути тут.
– Ясно.
Саймон збентежено пробелькотів:
– Не вірю я в звіра.
Ральф відповів ґречно, ніби йшлося про погоду.
– Так, так. Звичайно.
Стис рота, аж губи побіліли. Дуже повільно відгорнув назад волосся.
– Ну, до зустрічі!
І примусив неслухняні ноги винести його на перешийок.
Зусебіч його оточували провалля, повітряні пустоти. Сховатися нікуди, навіть якщо не йти вперед. Він зупинився на вузькому перешийку й поглянув униз. Скоро, за якихось кілька століть, море перетворить замок на окремий острів. Праворуч хвилювалася лаґуна, в яку вдиралися хвилі відкритого моря, ліворуч…
Ральф здригнувся. Лаґуна захищала їх від Тихого океану; з другого боку Джек чомусь підійшов до самої води. Тепер поглядом жителя суходолу Ральф поглянув на водяні брижі, і йому здалося, що там дихає якась величезна істота. Вона повільно западала між скелями, відкриваючи рожеві ґранітові плити, чудернацькі нарости коралів, поліпів, водоростей. Нижче й нижче западала вода, шелестіла, наче вітер у верховітті дерев. Був там плаский камінь, гладенький, як стіл, вода всмоктувалася під нього, відкриваючи з чотирьох порослих водоростями боків гострі устуїш. Потім сонний левіафан видихав повітря – вода здималася, маючи водоростями, і з ревом перевалювала через скельний стіл. Хвилі тут не накочувалися з моря, тільки на хвилину здіймалися й опадали, опадали й здіймалися.
Ральф подивився на червоний бескид. Там, за ним, у високій траві, хлопці лежали й чекали, що він зробить. Відчув, як холодний піт виступив на долонях, і з подивом подумав, що насправді не сподівається зустріти ніякого звіра, і не знає, що діяти, якщо все ж наткнеться на нього.
Бін побачив, що на скелю можна злізти, але в цьому не було потреби. Квадратову стіну облямовував своєрідний карниз, із правого боку над лаґуною можна було пройти по цьому прискалку і завернути за ріг. Удалося це легко, і скоро він зазирнув за скелю.
Нічого нового й несподіваного там не було: безладдя рожевих кругляків, покритих гуано, наче цукровою глазур'ю, стрімкий схил до звалища скель, що вінчали бастіон.
Якийсь звук позаду примусив його озирнутися. По прискалку дряпався Джек.
– Не міг тебе самого залишити.
Ральф помовчав. Він пробрався поміж скелями, дослідив якусь печерку, не знайшов там нічого жахливого, тільки купку тухлих яєць, нарешті сів, роззираючись навкруги і постукуючи по каменю ратищем списа.
Джек був у захваті.
– Місце якраз для фортеці.
Їх оббризкало фонтаном води.
– Нема питної води.
– А он?
І справді, вище на скелі видніла якась довга брудна зелена пляма. Вони видряпалися нагору і покуштували воду, що сочилась тоненькою цівочкою.
– Можна поставити тут шкаралупу з кокоса, і вона весь час набиратиме води.
– Тільки не я. Це гниле місце.
Пліч-о-пліч вони видерлися на останній уступ, де кам'яна гора звужувалась і вінчалась останнім уламком скелі. Джек ударив кулаком по найближчому каменю, той ледь зарипів.
– Пам'ятаєш?
Обидва згадали прикрі часи в їхніх стосунках. Джек заторохтів:
– Запхати під нього пальмовий кілок, і хай тільки підійде цей ворог… подивися!
За сто футів під ними була вузька дамба, далі кам'янистий ґрунт, ще далі трава, поцяткована головами, а позаду ліс.
– Тільки підважити, – вигукнув Джек тріумфально, – і… ві-і-і-і!
Він махнув рукою, ніби падає. Ральф подивився в бік гори.
– В чому річ?
Ральф обернувся.
– А що?
– Ти так дивився… не знаю.
– Нема сиґналу. Нас не видно.
– Здурів ти від цього сиґналу.
Їх оточувала туга синя лінія обрію, розірвана тільки верхівкою гори.
– Це все, що ми маємо.
Він зіпер свій спис на кам'яну стіну і відгорнув долонями пасмо з чола.
– Треба вертатись і йти на гору. Вони ж бачили звіра там.
– Нема там ніякого звіра.
– А що ще можна зробити?
Хлопці, що залягли в траві, побачили Ральфа з Джеком цілими й неушкодженими і вийшли на сонце. В запалі пошуків вони забули про звіра. Юрмою кинулися через місток і вже з галасом дряпалися нагору. Ральф стояв, зіпершись рукою на червоний камінь, величезний, як жорно; камінь потріскався і загрозливо завис над урвищем. Хлопець понуро дивився на гору. Стиснув руку в кулак і, наче молотом, почав товкти ним по червоній стіні. Міцно зціпив губи, в очах під кучмою волосся залягла туга.
– Дим.
Вів облизав розбитий кулак.
– Джеку! Ходімо.
Але Джек уже зник. З гамором, якого він раніше не почув, хлопці розгойдували й підважували кам'яну брилу. Коли він повернувся, брила затріщала і всією масою повалилася в море, аж до середини стіни над водою з гуком здійнявся султан бризок,
– Облиште! Облиште!
Вони стихли, зачувши Ральфів голос.
– Дим.
Дивні речі коїлись у того в голові. Щось тріпотіло в мозку, наче крило кажана, затьмарюючи думку.
– Дим.
Ураз повернулися і думки, і злість.
– Нам потрібен дим. А ви гаєте час. Каміння спихаєте.
Роджер закричав:
– У нас повно часу!
Ральф похитав головою.
– Треба йти на гору.
Вибухнула суперечка. Хтось хотів повертатися назад на пляж. Хтось пропонував зіпхнути ще з кілька брил. Сонце світило ясно, а небезпека розвіялася з темрявою.
– Джеку. Звір, мабуть, із того боку. Ти можеш повести нас туди. Ти був там.