У досвітніх сутінках коло скелі трохи нижче від вершини почулися голоси. Два хлопчики, дві невиразні тіні викотилися з купи сухих гілок та листя, заспано перемовляючись. То були близнюки, що чергували коло вогнища. Одному, власне, годилося спати, а другому – стояти на варті. Та жоден з них не вмів дати собі ради, коли доводилося щось робити самому, а що чатувати цілу ніч разом було годі, то обидва полягали спати. Тепер звичною ступою, позіхаючи та протираючи очі, вони потюпали до темного згарища, де мав палати сиґнальний вогонь. Дійшовши до нього, зразу перестали позіхати, а один швидко помчав по хмиз та листя.
Інший став навколішки.
– Ніби згас.
Запорпався в попелі патичками, які другий тицьнув йому до рук.
– Ні.
Ліг на землю, припав губами до самого згарища, легко подув. Червоний відблиск підсвітив йому обличчя. На мить перестав дути.
– Семе… Подай мені…
– …сушняку.
Ерік схилився і знову легко дмухнув. Спалахнула яскрава цятка. Сем кинув у жар уламок сухого дерева, потім галузку. Зажевріло сильніше, вогонь перекинувся на гілку. Сем підкинув іще гілок.
– Не спали тут усе, – застеріг Ерік, – забагато накладаєш.
– Погріймося.
– Треба спочатку наносити хмизу.
– Мені холодно.
– І мені.
– Ще й до того…
– …темно. Ну, гаразд.
Ерік сів навпочіпки трохи далі й дивився, як Сем розпалює вогнище. Він склав з хмизу маленьку пірамідку, вогонь розгорявся.
– Ще трохи…
– І він був би, як…
– Наш Злюка.
– Ага.
Якусь хвилинку близнюки мовчки дивились у вогонь. Тоді Ерік захихотів.
– Правда, як він розлютився?
– Через…
– Вогонь та свиню.
– На щастя, причепився до Джека, а не до нас.
– Ага. Пам'ятаєш старого Злюку зі школи?
– Хлопче-тя-зве-деш-ме-не-з-ро-зу-му!
Близнюки пирснули своїм однаковим сміхом, але згадали за темряву та все інше і неспокійно озирнулися. Потім знов утупилися в вогонь, де язички полум'я вже взялися за пірамідку з хмизу. Ерік дивився, як метушаться стоноги, несамовито силкуючись утекти від полум'я, і думав про перше вогнище, розпалене он там, на кручі, де тепер глупа пітьма. Він не любив про це згадувати й перевів погляд на вершину гори.
Вогонь випромінював тепло й приємно зігрівав. Сем розважався тим, що підкладав галузки, нахиляючись аж до полум'я. Ерік витяг долоні, шукаючи, де б вогонь добре грів, але не обпікав. Він бездумно дивився понад вогонь і за пласкими тінями розкиданих скель пробував згадати їхні денні обриси. Он там велика скеля, там три камені, далі розколота скеля, а за нею має бути розпадина, а там…
– Семе.
– Га?
– Та нічого.
Полум'я пожирало гілки, кора скручувалась і відлітала. Тріщало дерево. Пірамідка впала, розкинувши над вершиною широке світляне коло.
– Семе…
– Га?
– Семе! Семе!
Сем глянув на Еріка роздратовано. Сем сидів спиною до того, що побачив Ерік, і жахнувся від страшенної напруги братового погляду. Він метнувся довкруг вогню, сів коло Еріка навпочіпки, подивився й собі. Вони завмерли, схопившись один за одного, – четверо широко розплющених очей, двоє роззявлених ротів.
Далеко внизу зітхнули, загули лісові дерева. Волосся затріпотіло на хлоп'ячих головах, омахи полум'я застрибали врізнобіч від вогню. За п'ятнадцять ярдів від них залопотіла напнута вітром тканина.
Жоден з хлопців не скрикнув, а лише міцніше вхопився за іншого, щелепи в обох відвисли. Так тулилися вони один до одного секунд із десять, поки вогонь вибухав димом, іскрами та хвилями миготливого світла до вершини гори.
Потім обидва зразу, ніби в нероздільному жахові, перебралися через скелі й кинулися навтікача.
Ральф бачив сон. Він нарешті заснув після того, як цілі години, так принаймні йому здалося, перевертався з боку на бік та шарудів сухим листям. Не чув навіть, як у кошмарних сновидіннях кричали по інших куренях хлопці: адже він перенісся туди, де жив раніше і годував цукром поні через садову огорожу. Потім хтось заторсав його за руку і нагадав, що час пити чай.
– Ральфе! Вставай!
Листя шуміло, як море.
– Ральфе, вставай!
– Що таке?
– Ми бачили…
– …звіра…
– …зовсім виразно!
– Хто це? Близнюки?
– Ми бачили звіра…
– Тихо. Рохо!
Листя все шаруділо. На Ральфа наскочив Роха, і хтось із близнюків затримав його, коли він рушив до вузького отвору, звідки блимали по-досвітньому бліді зорі.
– Не виходь… там страшно!
– Рохо… це ваші списи?
– Чуєте…
– Ану, тихо. Не ворушіться.
Отак вони лежали і дослухалися, спочатку з сумнівом, потім із жахом, до шепотіння близнюків, що уривалося лише паузами мертвої тиші. Незабаром темрява виповнилася пазурами, виповнилася невідомими і страшними загрозами. Світанок нескінченно довго не міг стерти з неба зір, нарешті світло, сумне та сіре, просочилося в курінь. Хлопці заворушилися, хоча зовнішній світ залишався неймовірно небезпечним. З лабіринту темряви вирізнилося те, що далі, й те, що ближче, а хмарки високо в небі зажевріли ясними барвами. Якийсь самотній морський птах пролопотів крилами догори з хрипучим криком, який зразу рознісся луною, в лісі щось пронизливо заскрекотало. Ось уже зарожевіли смужки хмар над обрієм, і знову позеленіли перисті крони пальм.
Ральф уклякнув коло виходу й обережно визирнув з куреня.
– Ерік і Сем, скликайте всіх на збори. Тихо. Вперед.
Близнюки, боязко тулячись один до одного, наважилися подолати декілька ярдів до сусіднього куреня і рознесли страшну новину. Ральф підвівся і, дбаючи про самоповагу,
пішов до плити, хоч мурашки й бігали йому по плечах. За ним ішли Роха та Саймон, ззаду скрадалися решта.
Ральф узяв ріг з відшліфованого сидіння на стовбурі й підніс до рота; тоді завагався і не засурмив. Натомість тримав мушлю, показував її всім, і всі зрозуміли.
Сонячні промені, що віялом розходилися з-за обрію, падали на рівні очей. Ральф мить дивився, як росла скибка золота, що освітлювала їх справа і наче заохочувала, щоб виголосили промову. Гурток хлопців перед ним наїжачився мисливськими списами.
Ральф простяг ріг Ерікові, цей близнюк стояв ближче.
– Ми бачили звіра на власні очі. Ні… ми не спали…
Сем повів далі. За звичаєм ріг давав право голосу зразу обом близнюкам, цим визнавалась їхня нерозривна єдність.
– Він волохатий. А ззаду за ним щось ворушилося – крила. Звір рухався…