Дужка оправи вже залишила глибоку рожеву смужку на переніссі. Він критично глянув на золотаве Ральфове тіло, потім глипнув на власний одяг. Узявся за язичок блискавки на грудях.
– Моя тітонька…
Тоді рішуче потяг замок блискавки і через голову скинув куртку-вітрівку.
– Отакі
Ральф скоса глянув на нього і промовчав.
– Я гадаю, нам треба дізнатися всі імена, – сказав товстун, – і скласти список. Треба скликати збори.
Ральф не виявив зацікавлення, і товстунові довелося провадити даль
– Мені байдуже, як мене називатимуть, – сказав він довірчо, аби не обзивали, як бувало в школі.
Ральф трохи зацікавився.
– А як?
Товстун озирнувся, потім нахилився до Ральфа. І прошепотів:
– Роха – так мене обзивали.
Ральф аж заверещав від сміху. Схопився на ноги.
– Роха! Роха!
– Прошу тебе… Ральфе!
Роха сплеснув руками від лихого передчуття.
Я ж сказав, я не хочу…
– Роха! Роха!
Ральф, пританцьовуючи, вибіг на розпечений берег, потім повернувся, розкинувши руки, наче літак-винищувач крила, й обстріляв Роху.
– Та-та-та-та!
Він пірнув у пісок коло Рошиних ніг і заходився сміхом.
– Роха!
Роха стримано всміхнувся, мимохіть задоволений хоча б таким визнанням.
– Тільки не розказуй усім…
Ральф захихотів у пісок. На обличчя Росі знову набіг вираз болю й зосередженості.
– Хвилинку…
Він кинувся назад до лісу. Ральф схопився і побіг праворуч.
Тут плавка лінія берега враз змінювалася іншим, кутастим мотивом у пейзажі, велика плита рожевого ґраніту невблаганно перетинала ліс, терасу, пісок, лаґуну, утворюючи уступ заввишки в чотири фути. Зверху його покривав тонкий шар землі, порослої колючою травою і затіненої Молодими пальмами. Для росту їм бракувало ґрунту; зіп'явшись на висоту десь двадцять футів, вони падали й засихали, хрест-навхрест перекриваючи плиту стовбурами, де можна було вигідно сидіти. Пальми, які ще стояли, утворювали зелену покрівлю, знизу на ній відбивалося тремтливе плетиво відблисків лаґуни. Ральф видряпався на плиту, звернув увагу, як тут прохолодно, примружив око й переконався, що тіні на його тілі справді зелені. Тоді підійшов до краю плити, яка вганялася в море, і подивився вниз у воду. Вона була прозора до самого дна і яскраво квітла тропічними водоростями та коралами. То тут, то там зблискували зграйки дрібних сяйливих рибок. У Ральфа вихопилася басова нота захоплення.
– Фантасти-ка!
За плитою були інші дива. Якась божественна сила – мабуть, тайфун або шторм, як той, що кинув їх на цей острів, – розділила пісок посередині лаґуни, і в березі утворився довгий, глибокий ставок, який закінчувався високим уступом рожевого ґраніту у відлеглому кінці. Ральф, уже колись обдурений позірною глибиною такого самого берегового ставка, приготувався до нового розчарування. Але на цьому острові все було справжнє, і дивовижний ставок, до якого море досягало тільки в час найбільшого припливу, був такий глибокий, що вода з одного боку здавалася темно-зеленою. Ральф уважно оглянув усі тридцять ярдів поверхні ставка, а тоді пірнув. Вода виявилася теплішою за тіло, він наче плавав у величезній ванні.
З'явився Роха, сів на скелястому уступі й заздро дивився на біло-зелене Ральфове тіло.
– Ти непогано плаваєш.
– Роха!
Роха скинув черевики й шкарпетки, акуратно склав їх на уступі й пальцем ноги торкнувся до води.
– Гаряча!
– А ти як думав?
– Я нічого не думав. Моя тітонька…
– Чхав я на твою тітоньку!
Ральф пірнув і з розплющеними очима поплив під водою; піщаний берег ставка вимальовувався наче пагорб. Він перевернувся на спину, затиснувши ніс, і на його обличчі затанцювало, замиготіло золоте світло. Роха рішуче почав скидати шорти. Ось він уже оголив своє товсте, бліде тіло. Навшпиньки зійшов піщаним берегом у ставок і сів у воду по шию, гордо всміхаючись до Ральфа.
– Не будеш плавати?
Роха похитав головою:
– Я не вмію. Мені забороняли. Моя дихавиця…
– Чхав я на твою дихавицю-здихавицю!
Роха покірно стерпів і це.
– А ти от непогано плаваєш.
Ральф на спині підгріб до берега, набрав у рота води й випустив струмінь у повітря. Тоді задер підборіддя і сказав:
– Я плаваю з п'яти років. Мене навчив батько. Він служить командиром на флоті. Ось одержить відпустку, приїде і врятує нас. А хто твій батько?
Раптом Роха почервонів.
– Мій тато помер, – сказав швидко, – а мама…
Він скинув окуляри і марно шукав, чим би їх витерти.
– Я жив у тітоньки. Вона мала кондитерський магазин. У мене завжди було так багато цукерок. Скільки хочеш. Коли твій тато нас врятує?
– Як тільки зможе.
Роха випростався, стікаючи водою, і стояв голий, протираючи окуляри шкарпеткою. Тепер через ранкову спеку до них долинало тільки протягле ревіння хвиль, що розбивалися об рифи.
– Як він дізнається, що ми тут?
Ральф розплатався у воді. Сон огортав його, наче туманний міраж, перемагаючи яскраві барви лаґуни.
– Як він дізнається, що ми тут?
"А так, – подумав Ральф, – а так, а так". Ревіння хвиль коло рифів відсунулося ще далі.
– Йому скажуть в аеропорті.
Роха похитав головою, зблиснув окулярами і подивився вниз на Ральфа.
– Не скажуть. Ти хіба не чув, що казав пілот? Про атомну бомбу? Всі загинули.
Ральф вибрався з води, став перед Рохою і замислився над цією новою напастю. Роха не вгавав:
– Це ж острів, правда?
– Я вилазив на скелю, – повільно мовив Ральф, – і гадаю, що це острів.
– Всі загинули, – правив Роха, – а ми на острові. Ніхто не знає, де ми. Твій тато не знає, ніхто не знає.
Губи його здригнулися, скельця окулярів затуманились.
– Ми тут можемо залишитися до смерті.
Від цих слів спека неначе виросла, набравши загрозливої ваги, лаґуна наступала на них сліпучим блиском.
– Піду по одежу, – промимрив Ральф, – отуди.
Побіг по піску, витримуючи натиск зловорожого сонця, перетнув ґранітову плиту, знайшов свій розкиданий одяг. Знов одягти сіру сорочку виявилося навдивовижу приємно. Тоді він виліз на гребінь плити і сів на вигідний стовбур у зеленому затінку. Туди ж приволікся Роха зі своїм одягом під пахвою. Обережно опустився лицем до лаґуни на повалений стовбур коло маленького уступу, по ньому застрибали мерехтливі зайчики. Він знову заговорив:
– Треба розшукати решту. Треба щось робити.