В тіні стояли шкаралупи кокосових горіхів. Джек узяв одну з чистою водою і випив. Вода стікала йому на підборіддя, шию, груди. Напившись, голосно віддихався.
– Дуже хотілося пити.
З куреня почувся Саймонів голос:
– Вище, вище.
Ральф повернувся до куреня і підняв палицю, що тримала всю листяну покрівлю.
Листя розсунулося. У дірі з'явилося засмучене Саймонове обличчя.
– Пробач.
Ральф незадоволено оглядав руїну.
– Ніяк не виходить.
Він кинувся на землю коло Джекових ніг.
Саймон усе так само виглядав крізь діру в курені. Уже лежачи, Ральф пояснював:
– Працюємо цілими днями. І подивися!
Два курені стояли, хоч і нерівно. А цей розвалився.
– А вони порозбігалися. Пам'ятаєш збори? Як усі поривалися працювати, доки не зведемо куренів?
– Крім мене і моїх мисливців…
– Крім мисливців. Ну, а малюки…
Він махнув рукою в пошуках слова.
– Вони безнадійні. Та й старші не кращі. Ти бачиш? Цілий день працювали тільки ми з Саймоном. Більше ніхто. Всі десь купаються, їдять, граються.
Саймон обережно вистромив голову.
– Ти – ватажок. Заклич їх до порядку.
Ральф лежав горілиць і дивився на небо та пальми..
– Збори, як ми любимо збори! Щодня, Двічі на день. Весь час мелемо язиками. – Він зіперся на лікоть. – Слово честі, досить зараз просурмити в ріг, і всі збіжаться. Знаєш, усі зразу так споважніють, а хтось запропонує побудувати літак, чи підводний човен, чи телевізор. Після зборів п'ять хвилин попрацюють, потім розбредуться хто куди чи підуть на полювання.
Джек спаленів:
– Нам треба м'яса.
– Ну, поки що його нема. А курені нам потрібні. Крім того, всі твої мисливці повернулися години зо дві тому. Плавають собі.
– Я пішов сам, – пояснив Джек. – Я відпустив їх. А сам мусив…
Він намагався якось висловити прагнення наздогнати, вбити, яке нуртувало в ньому.
– Я пішов сам. Я думав, що сам…
Знову в очах його майнуло безумство.
– Я думав, що вб'ю.
– Але ж не вбив.
– Я думав, що зможу.
Від стримуваного хвилювання голос у Ральфа тремтів.
– Але поки що ти не вбив.
Якби не тон, дальші слова здалися б ненавмисними:
– Може б, ти допоміг нам зводити курені?
– Нам треба м'яса…
– Але ми його не маємо.
Нарешті антагонізм вирвався назовні.
– Але я його дістану! Наступного разу! Треба списа з наконечником! Ми поранили свиню, а спис випав. Якби зробити вістря з борідкою…
– Нам потрібні курені.
Раптом Джек заверещав з люті:
– Ти що, звинувачуєш?..
– Я тільки кажу, що ми тут розбиваємося цілий день. Та й край.
Обидва почервоніли й відвернули погляди, не годні бачити один одного. Ральф перевернувся на живіт і почав бавитися з травинкою.
– От поллє дощ, як і тоді, коли ми сюди впали, – все одно не обійдемося без куренів. І ще одне. Нам потрібні курені, бо…
Він на хвилину замовк, і обидва перебороли свій гнів. Тоді повів далі на іншу, спокійнішу тему.
– Ти помітив, правда?
Джек поклав списа і сів навпочіпки.
– Що помітив?
– Ну, вони бояться.
Він знову перевернувся на спину і глянув у Джекове люте, брудне обличчя.
– Бояться того, що тут діється, їм сняться сни. Можна почути. Ти вночі прокидався?
Джек похитав головою.
– Вони балакають і кричать уві сні. Малюки. І навіть дехто зі старших. Так ніби…
– Так ніби це поганий острів.
Вражені тим, що їх перебивають, обидва глянули в Саймонове серйозне обличчя.
– Так ніби, – провадив Саймон, – звір, звір чи змій є насправді. Пам'ятаєте?
Почувши це ганебне слово, двоє старших хлопців здригнулися. Тепер про зміїв ніхто не згадував, згадувати їх було заказано.
– Так, ніби це поганий острів, – повільно промовив Ральф. – Правда.
Джек сів на землю і випростав ноги.
– Вони схиблені.
– Ненормальні. А пам'ятаєш, як ми ходили в розвідку?
Вони всміхнулися один одному на згадку про чари першого дня. Ральф повів далі:
– Отже, нам потрібні курені як…
– Як домівка.
– Так.
Джек підтяг ноги, обхопив руками коліна, насупив брови, намагаючись мислити ясно.
– Але все одно… в лісі… Я маю на увазі, коли полюєш… не тоді, коли рвеш плоди, звичайно, а коли зовсім сам…
Він затнувся на мить у непевності: ану ж Ральф візьме його на сміх.
– Кажи далі.
– Коли полюєш, часові ловиш себе на відчутті, ніби… – Зненацька він почервонів. – Звичайно, тут нема нічого такого. Просто відчуття. Але тобі здається, що не ти полюєш, а… на тебе полюють; ніби за тобою в джунґлях весь час хтось стежить.
Вони знову помовчали: Саймон напружено, Ральф з недовірою і майже розлючено. Він сів, потер рукою плече.
– Ну, не знаю.
Джек скочив на ноги і заговорив дуже швидко:
– Таке трапляється в лісі. Звичайно, нічого в цьому нема. Тільки… тільки…
Рвучко ступив кілька кроків до берега, потім вернувся.
– Тільки я знаю, що вони почувають. Розумієш? Та й годі.
– Найкраще було б, якби нас урятували.
Джек на хвилину замислився, наче не міг згадати, про який порятунок ідеться.
– Врятували? Так, звичайно! А все ж я спочатку хотів би добути свиню… – Він схопив списа і шпурнув у землю. Морок, безумство знову повили його погляд. Ральф із сумнівом глянув на нього з-під заплутаної ясної гриви.
– Доки твої мисливці пам'ятають про вогонь…
– Все ти про вогонь та вогонь!
Обидва хлопці побігли до берега, коло самої води обернулись і глянули на рожеву гору. На глибокій блакиті неба цівка диму вимальовувала крейдяну лінію, яка, колихаючись, зникала в високості. Ральф зупинився.
– Цікаво, як далеко його видно?
– За милі.
– Замало диму.
Наче відчувши їхні погляди, знизу дим розплився жовтавою плямою і поповз угору невиразним стовпом.
– Доклали зелених гілок, – пробурмотів Ральф. – Цікаво! – Він примружив очі й обернувся, уважно обстежуючи обрій.
– Є!
Джек закричав так голосно, аж Ральф підскочив.
– Що? Де? Корабель?
Але Джек показував на стрімкі ущелини, які йшли з гори до положистої частини острова.
– Звичайно! Там вони лежать… мусять там лежати, коли сонце припікає…
Ральф спантеличено дивився на його зосереджене обличчя.
– …вони заходять високо. Дуже високо, ще й у холодок, відпочивають там, доки спека, як корови у нас вдома…
– Я думав, ти побачив корабель!
– Ми могли б підкрастися… розмалювати обличчя, щоб вони не помітили… оточити їх, а тоді…
Від обурення Ральф утратив самовладу.