Вганяється Олег. До нього знову вернулось його захоплення. Він радий, що може хвильку побути дома, що гарна погода і що несподівано прийшов Володько. Кидається до свого приятеля, обнімає його.
— А, це чудово, що ти прийшов! Мусимо укласти собі план на сьогоднішній день. Завтра від'їжджаю знову, роботи поки що нема. Зараз, отже, обід. Ти обідаєш з нами. Ах, коли б куди віднесло Романа. Вічні з ним скандали. Ну, але... Допустимо, що він з нами. Чорт з ним... Має прибути Лінкерт і він буде з ним. Галя, Оля, Саша. Підемо на прохідку, накладемо на зрубі багаття, будем... Ах, коли б прийшла Галя Їжакевич. Ти знаєш її. Чудова! Чудова! Мушу до неї зайти. Вона тепер якраз гостить у Ронів. Хочу й тебе познайомити. Вона, напевне, й тобі сподобається.
— Не знаю, Олегу! Я, мабуть, не піду,— сказав Володько.
— А чому ні? Чому ні? — кричить Олег.
— Что за шум!,— відчиняються з дівочої кімнати двері, і звідти виходить старша сестра Олега Галя, а за нею Саша.
— Здрастє, Валодя! Нічево, нічево; сідітє на мєстє. А наш Алєг, как жерєбчік... Крічіт! Ужас! — швидко проговорила Галя. Володько потиснув її руку.
— Майо пачтєніє,— поважно, дивлячись з-під лоба, проговорив Саша .і подав Володькові широку, тверду руку.
Галя пройшла через їдальню і зникла в кухні. За нею вийшов Саша. В той саме час з протилежних дверей, що ведуть до ганку й до вітальні, входить пан Гліб. Це симпатичний, досить високий, поважний, але веселий пан. Він у цьому селі учителює, часто зустрічається з Володьком і часто веде з ним на різні теми дискусії.
При його вході Володько зводиться на ноги.
— Моє поважання, Володю! — ввічливо, з усмішкою вітається пан Гліб. Володько з пошаною стискає його руку й сідає знову. У руках Гліба розтягач для вправ рук. Одягнений у сорочку без краватки, наопашки накинута стара, барви хакі, куртка. Гудзики на ній масивні, позолочені, з московськими двоглавими орлами. Він щойно вправляв перед ганком на сонці, трохи вгрівся і, накинувши від протягів куртку, увійшов, щоб поставити в кухні самовара.
— Що робите, Володя? Читаєте? Маєте що? Читали ви?.. — і він назвав книжку, що недавно згадувала Ольга. Володькові трохи ніяково. Не читав.
— Раджу прочитати,— казав Гліб.— Найдете частинно відповідь на нашу останню розмову. Питання проводу в минулій революції... Ні, ні. Цим не легковажте. Ми ж розбиті. У нас члени одної родини належать до двох націй... Всі; соціялізм, соціялізм... Дайте спокій. Нам вже нудить від нього, а говорити ми ще не навчилися... Зося руская. Маня німецька, Леся австрійська... Ми не народ, а вінегрет. І подають нас, як вінегрет на закуску.
— Це тільки у нас... На Волині,— пробував перечити Володько.— Але ви не заперечите, що національна свідомість...
— Ну, ясно. Безперечно,— перебиває Гліб.— Національна свідомість росте. Ясно. На жаль, поволі. Поволі. Дуже поволі. І не тільки в нас. І там, і там... На всіх землях. Прошу вас. Таж була революція, йшло наше військо, лишились могили, кров, пісні... Що ви хочете. Мене цікавить проблема проводу й характер... І власне, в тій книзі... Ви прочитайте. Обов'язково! Після останньої нашої розмови я довго розважав і прийшов до висновку, що тут у нас на Волині дуже й дуже розложений характер. Не кажу — в селян. В інтелігенції. Жахливо! Просто жахливо. Ми якісь... Ну, я б сказав...
З передпокою висуває голову матушка.
— Ти тут, Глібчику? А йди, дитятко, поможи Галочці.
— Зараз, мамо! — говорить Гліб, перериває мову, зривається, на бігу вибачається і зникає у кухні.
Роман миється довго й уважно. Докладно вимиває руки, груди та спину губкою, а потім витирається шорстким, домашнього виробу, рушником. Вмившись, робить кілька ле дачих рухів руками, що має значити гімнастичні вправи. Після по черзі корчить і напружує то ліву, то праву руку й мацає їх м'язи. Намацавшись, іде без сорочки до їдальні, щоб похвалитись своїми м'язами Володькові.
— Володя! Пащупай! — крекче, напружує м'язи й підходить до Володька. Той мацає, мовчить. Роман, весь червоний і напружений, чекає, що той скаже.
— Да! — резюмує Володько.— Мускули імєєш желєзниє.
— А знаєш, что я кушаю? — з задоволенням питається Роман.— Картошку. Знаєш, астилую с салам. Ета очень вкусна. Сам делаю.
З кухні знов обережно виглядає матушка. Шукає когось очима й говорить:
— Рома! Ти б пішов прив'язав Казана.
— Разве ти нє відіш, что я без рубахі! — сердито відгризається Роман. — Пусть пайдьот Алєг. Он нічево нє дєлаєт.
— А ти ужаасно занят. Да, да... Олег гість, а ти... — і не договоривши, вона ховається за дверима.
— Я, мамо, зараз! — зривається за нею Олег і вибігає.
— Ех, і мазнули ми вчора! — хвалиться Роман. Говорить, розуміється, по-московському.— По пляшці на рило вийшло. Шкода, що не було тебе.
— А хто був? — перебиває Володько.
— Саша, Лінкерт і я. Після пристав дядя Кіндрат.
— Хто платив? — запитує знову Володько.
— Я. У мене завелась "дєньга"... На пляшок десять. Ти сьогодні не відходь з Олегом,— каже Роман. Говорить з посміхом, ніби хвалиться.
Володько байдуже вислухує і каже:
— Ні. Я мушу побути з Олегом. Він завтра їде.
— Ну, то ми й його загорнем. Як хвостика. Знаєш? Саша назвав його хвостиком. Чудово, ні? "А как же он сюда папал?", знаєш? Хе-хе-хе! — засміявся Роман.
— Ні не знаю.
— Олег за це страшенно сердиться. От скажи йому хвостик.
— Нащо?
— Ну, але скажи. Так собі...
— Вийде по-дурному. Для чого сердити. Мені це не зробить ніякої приємності.
— Бо він ще зовсім хлопчина, а уявляє себе дорослим, курить, залицяється.
— Але ж і ти не багато старший.
— Як не багато. По-твоєму, два роки не багато?
— По-моєму, не багато.
— Але ж я голю вуса. Ти тільки помацай. Справжня під носом щетина. — При цьому Роман надув губи, щоб Володькові вигідніше помацати.
Володько засміявся.
— Так. Якийсь мошок маєш,— підтвердив він.
— Але у тебе... У тебе вже й борода росте,— заздрісне зауважив Роман. Володько не відповів нічого й одвернувся.
Після Роман почав так само уважно й довго вдягатися. Довго шукав краватку — метелика, лаяв усіх, що йому кудись її закинули. Володько сидить і чекає. Йому досить неприємно. Чи не краще б встати й піти до Сергія. Він давно не бачився з ним. Востаннє дав йому читати книгу "Саша Жегульов" Андреева й від того часу не бачив його.