На городах ще не вибрана картопля. На межах плоти з пожовклим бур'яном, кущі ліщини та широкі черешні. Отам кілька диких, розлогих груш, за ними сливки. Там також соняшники, кукурудза, коноплиська, а за ними зчорнілі стріхи...
Ось стежка, що веде до попівського саду. Ось і сад. Спочатку старі вишні, купка диких слив. Далі в неладі горбаті яблуні, покручений частокіл, що відділяє "другий сад" від "першого", збоку густий бузинник, з другого боку городжений пліт, а скрізь кропива, лопух, кінський щавель, дикий хміль... Колись тут були доріжки, але тепер вони обернулись у звичайні, химерно виведені стежки. Одна з них тягнеться вздовж саду під високі, розлогі горіхи. Тут перехрестя зі стежкою, що веде до хати, й тут почорнілий, похилений стіл та кілька лавиць. Звідсіль через віття слив видно стару, білу, дерев'яну церкву. Перед церквою окремо дерев'яна дзвіниця і два хрести — "фігури". На них вішають фартушки, квіти, віночки з паперу.
На лавицях під горіхами сиділа панна Ольга у білому. Біля хати пасіка й там гудуть бджоли. За садом на подвір'ї гавкає собака. Казан. Деякі дерева обтяжені овочами. Сонце м'яко, по-осінньому освічує все навкруги, вникає через віти до землі, падає на зім'яті кущі лілей, гвоздик, орхідей... Високі, білі стіни хати поплямовані сонцем і тінями. Великі вікна видаються зовсім чорними, хоч деякі з них відчинені й завішені мережаними занавісками.
Володько неохоче заходить до хати. Всілякі ті вітання, запити. Краще їх оминути. Але сад порожній. Хлопці невідомо де, і треба їх шукати. Володько підходить до Ольги. Вона хворіє на сухоти, але виглядає добре. Обличчя кругле, повне, загоріле. Очі чорні, з хворобливим відблиском та приємною усмішкою. Волосся заплетене у дві чорні коси, посередині виразний проділ.
Вона побачила Володька, коли той підійшов зовсім близько. Відірвала погляд від книжки й весело проговорила:
— Ааа! Володя! Здрастє! — Не встаючи, подала м'яку, теплу руку. Володько трохи збентежений.
— Приїхав Олег? — запитав одразу.
— Так. Приїхав. Алєг! Алєг! Валодя прішол! — загукала вона в напрямку хати.— Садітесь. Как поживаєте?
— Дякую. Що ви читаєте? — присів і запитав Володько.
— Какая — то чепуха. Це ще старі пріложенія до "Вокруг Свєта"... А знаєте. Я б хотіла дістати одну книгу... Може, ви знаєте? (назвала автора й книгу). Гліб сказав, що це необхідно перечитати. Недавно мені Андрій Андрійович передав кілька речей Бальзака. Він дуже любить Бальзака. Бальзака й Ібсена. Я перечитала. Ну знаєте: я це читала другий раз, але вражіння... Велетенське! Колосальне!.. Перший раз я читала Бальзака ще в Острізькому Братстві. Ну, що я могла тоді розуміти? Мені тоді імпонували...
Її мову перебив Олег. Він біг від хати довгими кроками й захоплено гукав:
— Володя! Здоров! Скільки зим, скільки літ? Де тебе, друзяко, чорти носили? Коли в гімназію?
Щире, радісне вітання. Ольга встала, вибачилась і відійшла...
— Не міг зайти до тебе,— казав Володько.— Праця, а це їздив до Дерманя. Все надіявся, що буде семінарія.
— Кинь ту семінарію! Вали до нас... В гімназію...
— Добре тобі сказати. Мови, друзяко!.. Французьке, латинь...
— А я тебе давно чекав. Бачив Сергія. Де, питаю, Володя. Не знаю! Дивак той Сергій. Хоче йти в бандити. Каже: куди піду? Ні, ні! Ти його рішуче збаламутив.
— Я? Чому я?
— Рома! Рома! Стой! Прішол Валодя! — гукнув він на свого брата вже по-московському. Той саме вставав. Спить він у куріні. Немитий, розхристаний біг до хати.
— Аа, Валодя! Здраствуй! Ти прішол? Вот ета харашо! Паді ка мнє.
Володько підійшов.
— Ми вчера с Сашей і Мішей Лінкертом здораво клюкнулі,— похвалився одразу Роман.
— Видно по тобі. Зовсім рознесло,— зауважив Володько.
— Валодя! — заметушився Роман.— Ти єщо нє уходіш? Падажді мєня. Алєг! Ти всегда куріш маї папіроси! І теперь мою куріш! — сердиться він.
— Врьош, Рома. Я сваї курю,— відгризнувся Олег.
— Сваї. Чорта старова — сваї. Пастой, Валодя, Абажді. Абажді. Я расскажу тєбє про вчерашнєє. Ех, і вєсєло било. Па бутилкє на каждаво. Ілі... Паслушай. Пайдьом в комнату. Нікаво нєт. Пайдьом.
— Ні, Володю. Зістанься краще тут,— просить Олег.
—Алєг! Ти падлєц. Нєт, Валодя! Нє слушай дурака. Пайдьом в комнату. Я покажу тебе свою новую...
— Сам ти дурак са сваей новой курткой. Зробив якусь нову куртку і всім хвалиться,— перебиває його Олег. Це Рому зриває.
— Мєрзавець! Всю тваю рожу разтварожу! — кричить він хриплим голосом і кидається на Олега.
— Ее, ні! Стій! Якого чорта! Розійдись, бо стріляти буду! — крикнув жартівливо Володько. Олег швидко замахав руками, а Роман застрибав, мов півень. Він розмахнув кулаком і намагався вдарити Олега. Володько рішуче встряває між них, і по часі обидва втихомирюються. Всі йдуть до хати. Входять до кухні. Там пораються з обідом матушка й німа, з червоним, як жар, обличчям служниця.
Побачивши Рому, матушка накидається на нього.
— Подумайте! Вже скоро дванадцять часов, а він тільки встає,— говорить вона мішаною мовою, зчепивши обидві руки.
— Мама! — сердито вибухає Рома.— Ти всегда тичеш нос нє в свайо дєло.
Володько вже звик до таких виступів свого товариша й не дивується. Підходить до матушки й цілує її в руку.
— Дивіться, людоньки! — тошніє вона.— Нє майо дєло! А чиє ж то дєло?
— Ето майо дєло і я уже многа раз гаваріл: нє пазволю вмєшіваться в маї інтереси!
— Боже, Боже! — сумно говорить матушка.— Вже ти йому не маєш права щось сказати. Вже він, бач, пуриц великий. Треба їхати до школи, треба робити екзамени, а він волочиться по ночах, п'є й ані на зубок нічого не робить. Боже, Боже!
Але Роман вже не слухає її. Пішов до передпокою й почав готуватися до миття.
— Дура! — сердито завершує він свою думку.— Єй всегда нада сунуть нос куда нет надобності. Володькові це не зовсім подобається. Тим більше неприємно, бо Роман говорить таким тоном, ніби вірить, що
Володько йому співчуває.
Володько переходить до їдальні.
— Закурі, Валодя! — кричить з передпокою Роман.— У мєня прекрасниє папіроси. Сам набівал.
Володько відмовляється курити. Сідає на широкій, твердій канапі й чекає. Перед ним довгий, застелений настільником стіл. Навколо нього шість досить незграбних стільців. Над столом велика висяча лампа. На стіні портрети батюшки й матушки, якийсь креденс зайняв цілий задній кут, а коло нього висить такий самий стінний годинник з широким, мідним вагалком.