— Зайво було. Я сам не розрахував. Вилягла все одно, а яка з поляглиці "польза". Я вам кажу, немає кращої, по-моєму, землі, як тут. Оця мастка глинковатка... Проти сонця. Це перва земля на пшеницю... Коли я був у москалях, то стояли ми над Волгою в казармах. В Саратовській це було губернії. Там також на пшеницю дуже зручна земля. Але то вже, відомо, кацапське оброблення. Вийде ото з тим гаком, отою западенною, як вони кажуть, сохою. Покопирсає... Тьфу! Стид — не робота. До того там оті суші. Страшні суші. А "почва", знаєте, не видержує суші. Твердіє, репає... Ото, знаєте, часом такі рівчаки порепають, що ой...
Це все оповідає Григорчук, коли обидва господарі ліньки, переступаючи ступ за ступом, ідуть до хати. Зайшли.
У хаті Хведот наробив тарараму. Повитягав усякої всячини на середину хати, понаставляв стільців, витягнув батькову шевську скриньку (бо Матвій і шевство знав. "Отак для своєї потреби"), наніс полін, дров і якусь, видно, фортецю будував.
Чоловіки сполохали його, і він, чимдужч, покинувши все — як стій, попер на піч і заліз у сам куток. А всі його причандали так і валяються серед хати.
— Отой шибеник... — каже Матвій, ховаючи все на своє місце,— Баба моя пішла до Дерманя, то ось, як бачите...
— А то, звісно, дітвора,— байдуже, сідаючи й оглядаючи скоріше стелю, ніж долівку, каже Григорчук.— Добру маєте хату... Но, пощо ви ото такі малі віконечка зробили?
— Ах, знаєте. Мене це завше непокоїть. Вікна дійсно замалі. Поласував ото, що пару карбованців дешевше обійдеться. Швагер мій на залізній дорозі служить, а коли я будувався, то воно відомо. Знаєте, як то кожна копійка дорога. А він одного разу каже: "Знаєте. Я маю готові, вирізані тахлі. Малі тільки". Подумав я, та й люди пораяли. Візьміть, кажуть. Що, що малі. І нічого не коштує, і в зимі при менших вікнах повітря у хаті не так стигне. Тепер ось каюсь... Є каяття, та нема вороття. Переробив би, але немає поки "средств" на це... На все потрібні "средства".
Спрягавши все, що було посеред хати, Матвій присів і, заложивши ногу на ногу, продовжує:
— До того думаю, що я тут довго не втримаюсь... Григорчук, що саме кисета з тютюном у руках наминав, щоб закурити, гостро і швидко кинув на Матвія оком...
— Не курите? — сказав зовсім не те, що хотів, бо ж знають усі, що Матвій ані не п'є, ані не курить...
— Ні, цього не вживаю... — і відмахнув рукою.
— Щасливий ви, Матвію, чоловік. Те куриво, то марнотратство. Пачка "коришків" отої от поганої "рибки" три копійки, а тут сюди-туди й нема.
Скрутив цигарку, викресав огню кресалом крем'яним з вареною губкою і закурив. Хведот дивиться з печі, заздрить та дивується. Він хотів би, щоб і йому з рота й з носа (особливо з носа) куривсь димок.
— Так як то ото кажете? — ніби ненароком згадавши щось, питає Григорчук.— Не вдержитесь? А то ж чому? Садок же ж ваш...
— Що ж, знаєте, по тому садку, коли діти ростуть і потребують грунту. Що вони з тим садком почнуть? Землі ж, ви знаєте, все меншає і меншає у нашій околиці, а людиська множаться. Ось гляньте ви на цю Лебедщину. Ще п'ять років назад... Один ліс та ліс... А що тепер? Там он Мартин засів. А Трихонові сини, як підростуть, то де дінуться? Куди підуть? Сюди? Має ось тут, у мене під вікном, дві з половиною десятини і вже одного примостить. І вже матимемо сусіда. Ну, а скажіть? Де тої землі діти наших дітей візьмуть? Ще, скажете, клапоть того Застав'я є... Що, знаєте, по тім... Я думаю...
— Воно так-то так... — перебиває Григорчук.— Та що подіяти? От ми лебедці... Мусіли ж ми викупити панську землю.
— Та я нічого не кажу...
— Чекайте-но... Бо не хватає справді місця. На днях якось... Не пам'ятаю... Позавчора, чи то в четвер, вилічували ми з сусідом, Хвещиним Паньком, скільки у нашому селі є повних грунтів. І що ви думаєте? З сорока наших господарів щось трьох чи чотирьох мають. А то вся решта отак: вісім, сім, шість, п'ять... а найбільше по дві, по дві з половиною десятини... А не купиш, не матимеш. Купляй, поки купляється і що купляється. То-то,— і чвиркнув крізь зуби просто на долівку.
— Ех,— каже Матвій.— Вам трапилась дурничка — отой ліс та млин. Той один ліс виплатить весь маєток. А млин. Скільки платить вам Волько оренди?..
— Двісті на рік... Але хіба від нього видереш ті гроші разом? Отак тоді тицьне, тоді тицьне... І чорт тим грошам знає лік... Ще коли б то не був млин громадський. Волько під'юджує кращих господарів, щоб вони не впоминалися оренди, а решта, знаєте... Що їм на тому вигорить?.. Плюне та й піде...
— Но. З цим можна порадити. Я не йму віри, щоб один жидок водив за ніс цілу громаду. Ви тільки до нього візьміться. Двісті рублів щороку дасть громаді десятину поля.
Григорчук викурив цигарку, кинув її на долівку і, трохи підвівшись, розтоптав її чоботом. Після цього сплюнув.
— Думаєте? По правді сказати, нема сьогодні за двісті рублів десятини. Але не в тім біда. Двісті рублів завше пригодиться. Але оце Волько задумав перебудувати млин. Вставляє замість коліс турбіну і нові вальці. Поки що дамо йому спокій, а після таки візьмемось... Він то вже побалакує зо старостою про купівлю того млина. Видно, корисний він йому, хоч завше лементує, що нічого з нього не має. Я то, по правді признатися, нічого б не мав проти, щоб його продати, бо що з ним при такому, як у нас, ладі почнеш. Громада, що череда овечок. Немає в ній пастуха, то, звісно, який вже там лад. Страшить мене тільки те, що Волько виманить той млин майже задурно, а друге, що грішми покористується лише дехто... Ну, от і подивіться... Моя дурна голова не раз міркує: чому б то, думаєш, та не могла сама громада тримати той млин? Це ж вигода своя. Самі собі й за молоття платили б і став, і стависько, і гуску є де вигнати... Є й вальці, і питель, два разовики, круподерня, валюша на сукно. Все, одним словом... Хай би, думаю, вже не знаю, який був той млин, то на одного мельника та помічника вистачило б... І поправити при потребі можна було б... А то... Я вже рукою на все махнув. Бачив я, що робилось минулого року на сходці... Крику, гамору наробили, але хіба що-небудь вирішили? Де там. Кричали, дерли роти і розійшлись так на чорт-матері...