Волинь

Сторінка 303 з 311

Самчук Улас

— Що? — питала пошепки...

Ніякої не давав відповіді, а тільки мовчки горнув, цілував і знов горнув.

— Що? Що, Володьку? Любий? Що? — вирвалось у неї вголос.

— Наталко! — Слово впало, і знов тиша. Вона напружилась. "Ну! Кажи!" — кричала її істота. "Кажи!"

— Ми розлучимось! — впали знов слова. Тиша зробилась ще більшою. Наталка раптом опала, ніби підтята десь у середині. Голова її спустилась вниз.

— Наталко! — голос Володька хоче висловити те, що не скажуть слова. Чулий, з глибини, від серця. Наталка мовчить. Голова її ще нижче опустилася...

— Мушу! — кидав він далі слова.— А так тебе... Люблю!

Вона мовчить. Його слова витискаються поволі, одно за другим в непорядку.

— Мушу! Покину все... тебе і батька... і матір... і сестру... і брата... І землю свою покину.

Вона не промовила ні слова. Чекав хвилинку й далі казав:

— Дякую!.. Тобі!.. всім. Завтра мене ще вкарають... Це буде востаннє... Ні, Наталко! Не думай — боюся. Ні! Але йти треба! Мушу!

Голова її все опускається. Вона тисне в собі чуття. Потім зненацька вибухає... Був це страшний, стиснений, невільний плач. Не плач, а ридання. Сльози лились з очей, як у дитини. Навіть не втирала їх. Текли по щоках і капали, тільки Володько не бачив їх. Він горнув її все сильніше й сильніше, ніби хотів навік пригорнути, щоб не втекла... З уст його падали гарячі, ніжні, повні кохання слова...

Грізні, суворі думки тягнулися за ним. Йшов серед темної ночі, як тяжкий злочинець... Переступав ногами по святій, рідній землі. Тікала вона з-під його ніг, не гнулась... А хотілось, щоб розступилася й проглинула його. І коли вийшов за село до свого хутора, зупинивсь, оглянувся, зняв шапку... Дивився довго, довго в темноту, звідки чути гавкання собак... Очі його широко відчинені, і на чорному тлі йому ввижаються тіні... Безліч, безліч різних тіней, що йдуть перед ним, що повертають до нього голови, що кивають йому, що посміхаються й погрожують. Багато років бурхливого, кипучого життя... Любові, щастя, радощів, гріху й страждання. "Прости, свята, рідна земле, що мало для тебе зробив!.. Що кидаю!.. Що йду... Прости, село, Наталко, рідні люди!"

І йому здавалося, що він вже не тут, не перед селом. Йому здавалось, що він вже відійшов і тільки згадує все, що було. Лебедщина, Дермань, школа, революція, посвячення будинку... Все те було колись і він те бачив, і пережив, і затямив, І здавалось йому також, що він не зробив усього... Що зробив не так, недобре... Здавалось, що не виконав того, що хотів... Був не добрий, не сильний, грішний... "Ну!" — вставав у ньому інший, тихший голос. "Ти ще зробиш! Ще зробиш! Ще зробиш! Тільки йди! Йди звідсіль. Тобі тут не місце...".

На другий день рано Володько йшов до Крем"янця. Йшов через село, зустрічав людей, зупинявся, казав кілька слів, розпитував, як спалося, і йшов далі. Вчорашній його настрій пропав. Сіруватий, вітряний день розвіяв його. Знав тепер, що вже кінець. Він іде до староства, вислухає, що йому скажуть, вернеться, скаже батькові, матері й відійде. Напрямок Львів. Далі знайде дорогу. Це рішено остаточно. Відвороту нема.

Біля магазину побачив десятника, що приліплював тістом якісь папірці.

— Дай Боже, Арйоне! Що ліпите?

—Ет...Незнаю... Не вмію читати по-панськи... Учитель дали... Володько підійшов і читав. Маленьке, писане гектографічно оголошення... "Зе взглєнду... так, так, так... Встомпіло... тільки-то деклярацій... паньствови єнзик... школа ве всі Тилявце бендзє утраквістична..."

— А цо там написано?..— спитав на жарт Арйон...

Володько вже на ходу відповів:

— Брехня.

Одвернувся й пішов. Вітер дув назустріч. На дорозі піднімав куряву... Небо затягнене хмарами й погрожує дощем. Біля кооперативного будинку на хвильку зупинився. Тут ще безлюддя, тільки зів'ялі квітки, втоптана земля й розкидані папірці. Пішов далі...

Коло одинадцятої години прибув до староства. Увійшов у знайомий коридор, піднявся на сходи. Уявляв насуплених урядовців, непривітливі погляди, короткі сердиті слова. Ні Помилився. Урядовці привітливі... "Цо, пану? Прошен бардзо!.. Прошен долє зачекаць... Пан референт..." І так далі, і так далі...

Володько вийшов на коридор, переступив за двері й зупинився на східцях збоку. Накрапав поволі дощ. Вітер віяв по верхах будинків і дерев. Деколи залітав униз і вривався у двері староства. На дверях різні оголошення — друковані, з орлом і писані машиною, навіть пером... Володько читає одно і друге, третє... Накази, застереження, повідомлення. Між ними більший, сірий папір з підписом міністра внутрішніх справ. "З огляду,— читає Володько,— що до мене доходять чутки про "нєвласціве" поводження "владз адміністраційних" зі "стронами"... "Скарги вносити просто до міністерства... " Володько усміхається й усміхається... Слова йому видаються смішні, ніби гумор це, а не розпорядження. Вії тепер не боїться й так нічого. Можуть далі кричати, тупати ногами й можуть слинити... Він тепер нічого не боїться... Нема тут страшних речей і грізних слів... Все звичайне, пережите й буденне.

Почув своє прізвище. Швидко побіг нагору.

— Прошен вправо!

Знайомий сам референт Ліванський... Пізнає Володька й посміхається.

— Пан Довбенко. Добрий ранок... Прошу сідати. Ви в нас частенько буваєте... Ну, ну... Що там нового?

Говорить по-польськи, швидко, весело, байдуже. Подивився на папір перед собою.

— Агітація, пане Довбенку! Зле! — сказав твердіше й коротко. Відірвав погляд від паперу й подивився на Володька. Хвилинку мовчав.

— Пане Довбенку. Послухайте, що вам скажу: ви ще людина молода. Попереду маєте багато років життя. Невже ви хочете їх змарнувати? Так? Хочете? (Коротка перерва). Ах, які ви легковажні. Б'єте об мур головою й плачете, що болить голова. А я вам можу від себе додати: голова ваша трісне. Так, пане! Ми вам нічого не даруємо. Що ви там у себе в селі задумали... Вам то, можливо, потрібне, а нам ні!.. І тут: ви чи ми! Ні? (Знов перерва). Ще раз вам кажу: ми нічого вам не даруємо... Нічого вам не попустимо. Хтось з нас добровільно чи силою мусить піддатися...

— Пане референте,— почав Володько, ніби збирався казати промову.— Я збирав підписи на декларації. Це ж законне діло...