— Знаєш, Йоне? — почав Володько. Голос його зміцнів і вирівнявсь.
— Ну? — відповів той понуро...
— Мені здається, що ми обоє зле робим...
— Що маєш на думці?
— І ти помиляєшся, і я помиляюсь...
Йон подивився на нього, мов на божевільного.
— Ти помиляєшся,— сказав він рішучо,— але я ні. Мене розуму не вчи. Сам вже виліз з пелюшок,— Тут він говорив довго. Речення певні, уривні; слова сердиті, як і колись. Він розвивав перед Володьком свої плани. Видно було, що він не стратив надії переконати того "ідіота", спасти його, повернути на правдиву стежку. Володько мовчав. І коли той скінчив, він сказав:
— Так, Йоне! Коли б ми — ти і я — разом... Ми дещо зробили б... Можливо, колись ще зійдемось. А поки що наші дороги розходяться... І то протилежно...
— Але хлопців моїх не зачіпай! Ще раз кажу! Тепер можеш іти. Для тебе буде краще, коли будеш за мене мовчати. Йди!
Володько відійшов. Йон довго стояв на місці, проводив його поглядом. Потім повернувся й швидкими кроками пішов у ліс.
Ця зустріч здивувала Володька. Не знає чому, але Йон йому подобається. Можливо, він і сам хотів би таким бути. Рішучість, певність себе, виразність. Він був так піднесений і схвильований, що не хотів йти спати, а хотів йти кудись, з кимсь бути, якось проявляти себе. Він же такий молодий. Навкруги така сильна, жагуча весна. Любити! Хай що — любити. Можливо, ще крок, і він назавжди стратить молодість, весну, любов... Йонові слова влили в нього силу. Він не пішов додому, а повернув назад у село. Через кущі, через Титів город вийшов на дорогу, що веде вниз до криниці, повернув праворуч й пішов долиною. За півгодини він піднімався під гору. Перед ним садок, хати й там Наталка... Але як її викликати?
Зайшов під Настану хату й застукав у вікно.
— Хто там? — почув за хвилю, й у вікно виглянула пелехата жіноча голова.
— Є Настя? — спитав Володько.
— Насте! Тебе кличуть,— чує Володько мову за вікном...
— А хто там? — питає Настя матір.— Володько, чи яка біда...
За хвилину двері сіней рипнули, і в їх обрамованні з'явилась Настя. Вона боса, у білому, накрита рядном.
— Володьку? Це ви? Так пізно?
— Не пізно... Нам ніколи не пізно! — весело сказав Володько...
— А в мене була Наталка. Довго сиділа й недавно пішла...
— Йдіть за нею! Насте! Йдіть!
— А Демида не бачили? — питала вона.
— Бачив. Завтра прийдемо з Демидом!
Настя пішла й скоро сховалась у тіні сусідського саду. Володько зістався сам. Сів на призьбі, розставив коліна, дивився вниз і посвистував. За короткий час чує тупіт босих ніг, стрибки через перелаз, тіні, тихий сміх. Він швидко встав. Назустріч бігли обидві дівчини. Наталка підбігла, кинулась Володькові на шию й при Насті почала цілувати.
— На! На! Це тобі за те, що так довго не приходив! Хай Настя дивиться.
— Схаменіться! Не робіть наніч оскоми! Здуріла, Наталко!
Володько нагнувся, підняв її на руки й кілька разів обкрутив кругом себе. Наталка радісно притиснулась і сміялась. Серце її билось щастям, молодістю й коханням.
З неба дивиться місяць... Над полем, за городами цвітуть яблуні.
А за пару днів Володько був знову у тюрмі. Не сам. З ним були: Сергій, Кіндрат, Антін, Тараско... Це сталось так несподівано, що ніхто не міг дати собі з того повного рахунку. Всіх заарештували... Зробили ревізії у Матвія, у Сергія, в читальні... Дуже гостру ревізію зроблено в пана Рони. Прийшли до нього серед ночі... Шестеро озброєних до зубів людей. Розбудили. Переляканий Марко засвітив лампу, заспаний Рона поглянув у вікно, у двері... І у вікні, і в дверях люди, багнети, кашкети з білими цифрами.
— Прошен вставаць. Іменем права... Ордер на ревізію... Рону набік... Ніхто не сміє виходити.
— Панове! Цо то єст? — Пан Рона здивований до смерті. Він весь час повторює: — Я єстем пісаж... Жадни політик. Тутай плякати мих п'єс... Єстем артиста.
Ті все-таки шукали. По столі, в столі, під столом. На ліжку, в ліжку, під ліжком, у шафах, під шафами, на шафах. Вийняли одяги, викинули купу черевиків, зняли з полиці книжки, колупали трухляву підлогу, заглядали за вікна. Рона стояв у одній нічній сорочці... Його волохаті ноги тремтять від хвилювання. Біля нього два багнети.
Потім пішли в інші кімнати, до дівок у кухню, в їдальню... Тут оглядали старий, закурений камін, довгий стіл, самовар... Їх гамір і стукіт розбудив стару паню. У старомодному чепці, у виступцях на босу ногу, в довгій, обшитій мереживом нічній сорочці, зо свічником у руках, вона відчинила з своєї спальні двері, побачила озброєних людей, крикнула й зомліла... Двоє поліцаїв кинулися її піднімати, підняли, положили на ліжко, а самі обшукали комоди, столи, старе трюмо... їм, здається, було шкода, що тут так мало речей і нема чого розкидати, обдивлятися, забирати з собою. Жіночі старомодні спідниці, комбіне й чепці не могли їх вдовольнити, і, вернувшись до кімнати пана Рони з порожніми руками, вони уважно заявили;
— Нам донесено, що маєте склад зброї.
Тут настала черга зомліти самому Роні, але він мужчина. Він вже встиг прикрити свою наготу й набратися духу. Він рішуче протестує проти такого поводження з ним органів безпеки й судовою дорогою буде шукати справедливості...
Органи безпеки сказали, що він може це робити, вибачились, взяли з собою купу невідомих їм паперів (недописані Ронові п'єси) і відійшли.
Раненько пан Рона побіг у села, але вже нікого не застав. Не мав кому навіть поскаржитись. Потім найняв підводу й швидко поїхав до староства.
На "лубенській рогачці" в різних келіях сиділи тилявецькі хлопці. Деякий час не знали за що. Їх виводили, питали: де були тоді й тоді? Що робили? Хто їх бачив? Чі не знають Йона Пацюка, Кіндрата Сливюка?.. Володька брали окремо... Він мусить признатись... Так, так... Мусить, признатись. Але в чому? О, він сам знає... Де він був тієї ночі? Дома? Напевно, ні... За угорським заступом вбито жандарма... Він цього не знає? Ні? Ніяк не знає? А хто знає? Де Йон Пацюк? Не бачив його? А хто бачив? Не був з ним у спілці? Питання, питання, питання. Безконечна черга питань. Все тяжчі, болючі, а відповіді на них нема. Де відповідь? Володько може собі передумувати, має час. А вони все-таки, ті відповіді, десь лежать. Під землею, на землі, у душах, у природі. Бог також їх знає всі до одної... О! Як приємно було б відповісти, сказати собі щиру, добру, голу правду в вічі... Не боячись її наслідків... Не оминаючи найменшого питання... Не завиваючи його в ніяку вату... Бо чому ж так є? Чому вони себе вбивають? Закони, заповіді, добрі люди кажуть: не вбий! Не вбий людини, й кінець! Не можна з цим сперечатися. Так є. Правда. Не вбий, не сотвори прелюби, не кради, не бажай злого своєму ближньому, не віднімай від нього його добра, його землі, його мови... Не ображай його матері. Не муч його дітей... Господи! — скільки заповідей і скільки треба скрижалів, щоб їх списати! Але заповіді пишуть, щоб їх топтати, щоб над ними кпитися, щоб навмисне робити навпаки й сердитись після, що ростуть злочини, що треба тюрму, жандарма... Радість і щастя тим, що вміють тримати за горло собі подібного, а все інше тим, що горло своє спасають і кажуть, що воно їх болить... О, світе! світе!