Волинь

Сторінка 253 з 311

Самчук Улас

Володько був у читальні. Справа з виставою вирішена й підписана. Бракує тільки дівчат. Надвечір Сергій сказав Володькові:

— Не хотів би часом зо мною?

— Куди?

— Побачиш.

Відділилися від хлопців і пішли просто селом. У селі повно люду. Деякі так розспівалися на проводах, що й дома не можуть утихомиритись. У Польона, що йому під Сапановом обірвало пальці, справжня гульня. Вікна відчинені, за столом повно гостей, мов на весіллі. Співають "Чарочку". Під вікнами бігають і бавляться "у цвіт" діти.

Сергій і Володько пішли далі. Сонце заховалось за обрій і там лишилось. М'яка весняна темнота оповила землю. Чисто, свіжо й тепло.

На колодах, що лежать на вигоні, сидить Мокрина. Вона загорнута в велику чорну хустку. Голова відкрита, а волосся заплетене в дві довгі чорні коси. Вона чекає на Сергія...

Ось і він, але не сам. З ним Володько.

— Це добре, що ти його привів,— сказала Мокрина.— Та дурна Наталка не дає мені спокою... Хочете її бачити? — запитала рішуче.

Для Володька це несподіванка.

— Вона не в Тетильківцях? — промовив він.

— Та де... Вже три дні тут... Вчора в дворі сіяли разом квітки... Все співає... А часом набреде на думку щось і питає: а ти пішла б до читальні? Певно, що пішла б... Чому ні, кажу. Володьку! Ви! Холєрнику! Вона у вас втріскалась по вуха... Я знаю.

Володько не знав, що відповісти. Йому було приємно це чути, але не виявив нічого назовні. Присів до Мокрини й жартома її обняв.

— Ах, Мокрино, Мокрино! Золота ви дівчина! — майже вигукнув.

— Так. Золота... Біля золота лежала... а ти, Сергію, дивись: обнімає...

— Хай. Для Володька все... Ми з ним одно. Он і місяць починає сходити. Це також для нас.

— Хочете, Володьку? Піду викличу? — запитала Мокрина... — Дивіться. Вона там... Володько знає, про кого мова.

— А вийде? — запитав непевно...

— Ха-ха-а! — голосно засміялась Мокрина. Голос у неї дзвінкий, низький, сильний. Сміх покотився долиною. Потім зірвалась з місця, кинула "чекайте" й побігла. Скоро вона зникла за річкою...

Парубки зістались самі. Мовчанку перервав Сергій.

— Як тільки Наталка погодиться — одразу за виставу... Але рішуче!

Володько думає щось інше, але відповідає:

— Так. Одразу. Тільки чи знайдуть час хлопці...

— Мусять. По вечорах... Все одно не йдуть одразу спати. Обговорювали подробиці вистави. Сходив місяць. Поволі, маєстатно. Небо прояснювалось, земля підносилась. Від дерев лягли набік довгі, невиразні тіні. В декількох місцях заблищала річка. На горі виступили з темноти й підступили ближче білі хати.

Мокрина вернулась скоро. З нею прийшла Наталка. Боса, так само у великій хустці, з відкритою головою. Була весела жива... Принесла дві квітки турецького часнику. Володько не міг її пізнати.

— Це вам принесла квітки,— казала вона.— Бігла з Мокриною й вирвала... У нас вже розцвіли. Хочете? — і подала квітки Володькові.

— Якими словами вам дякувати?

— А частець би на вас,— казала Мокрина.— Вони тут роздякувались, ніби пани. Володьку! Отак її! — Кинулась на шию Сергія, міцно пригорнулась і дзвінко, соковито поцілувала. Після зареготалась, аж луна покотила долиною.

— Не моя... Не смію. Інакше знав би, що робити,— сказав Володько.

— Не ваша. Дивись, яке моє-твоє. Ніби це мед. Розлижуть... А ми йдемо. Сергію? Йдеш? Мені ще до двора треба. Завтра бариня встане: "Макріно! Оп'ять за парнямі бєгала! Сматрі в міня!" Ха-ха-ха! Добраніч!

— Мокрино! Куди? — крикнула Наталка. Але Мокрини вже не було. Зірвалась, гукнула Сергієві "лови" й побігла в місячний туман здовж річки. Сергій також побіг за нею...

І ось вони самі. Володько й Наталка. Знов тут на тому самому місці, де були у вербну суботу... Думки пролітають, крутяться. Що сказати? Сталося це несподівано, як і все, що цікаве. Підступив до Наталки й взяв її за руку. Не вирвала, навіть не поворушила. Від цієї близькості, від хвилювання, від непевності його рука затремтіла.

Вона мовчала. Схилила трохи голову, спустила очі, яки і так в темноті не було видно, і мовчала. Та мовчанка ще поглиблювала інтимність, родила надію, а одночасно творила ледве помітну непевність. Варто тільки потягнути за руку, пригорнути і все... А як образиться? Сполохається? Втече? Ні. Нема сили. Коли б це Ганка чи яка інша. Ця зовсім відмінна, й не може робити з нею так, як радила Мокрина. Він знає, але не може. Руки відмовляють послуху. Серце міцної б'ється в грудях... Почуття набралися повні груди. Ціле тіло в його владі й навіть язик не хоче повертатися... Але не видержав:

— Наталю! — Це був майже шепіт, а хотів сказати твердо.

— Що? — подібно вирвалось у неї...

— Я вас... — слово урвалось на середині. Заплутався язик. Але все-таки доказав виразно:

— Люблю.

Хвилина тиші. Великої, напруженої... Що він сказав? Що вона? Від серця догори напливає повінь і, здається, з нею підноситься само серце. В очах туман.

— Кажете правду? — ледве чує слова, що майже так само звучать, як його власні.

— Дуже велику...

А на це мов луна, з туманної далечини прилетіло:

— І я вас...

Зненацька стало ясно в його душі, голові, очах. Здригнувся... Впало слово, мов щось гаряче... Боже мій! Це ж значить... Це... Значить, воно є. Все є. Значить, можна її пригорнути й загорітись... Огнем, сяйвом, щастям...

Від неї почув глибоке, кілька разів розірване зітхання. Вона підняла голову. Бачив її обличчя зблизька. Схвильоване, поважне й щасливе. Щастя видно на ньому. Навіть при місяці. Очі поблискують, широкі такі, відкриті, ясні й глибокі. Заглянув у їх глибини, і йому захотілось підняти її, бігти з нею й співати пісню. Так весело на душі, так багато сили в грудях, так неуявно багато навкруги життя.

Слова, півслова, питання, відповіді. Місяць все плив і все догори. Ніч, десь пісня, срібний туман... Могло б це тягнутись у вічність, коли б так треба було...

Вертаючись долиною повз криницю, Володько весь час повторював:

— Ось воно те справжнє! Прийшло!

Все навкруги: і місяць, і зорі, і дерева — все то щастя, щастя й щастя. От яка ніч... Вдивіться в неї... Ах, що й казати!

Ступав широко, легко... Ніс у собі ще тепло дівчини, її ім'я звучало в ухах. Вибіг нерівною, кам'янистою дорогою під гору й тут на перехресті доріг зустрів... Йона.