— Бачиш щось тут?
— Ні,— відповів Іван .— Не бачу нічого.
— Чуєш щось тут? — знову запитав суворий голос з темноти.
— Нічого не чую,— відповів Іван.
— Світла! — сказав суворо незнайомий, і враз з'явилося світло. Було це справжнє світло дня, що від сонця лилося... Чарівне, живе, тепле! Було це радісне світло, що сяяло над Божим світом зовсім даром всім, для всіх. Велике Боже око дивилось і зводило до життя все, що було на землі, все велике й мале. Кожна мурашка, кожна билинка, кожне найменше єство діставало від сонця стільки, скільки потребувало для свого життя, й все від того жило на землі, І було це таке хороше, таке чарівне, таке святе світло.
Іван побачив своїми очима все, що тут було. А було це таке велике, безмежне підземелля... Безліч колон підпирало його склепіння. Скрізь, де гляне око, стояли столи, а коло них лави. На лавах сиділи різні, дебелі люди, ніби вони заснули й когось чекали, хто їх пробудить. Так гарно світило сонце, кликало до життя, манило, гріло.... Але вони не чули того заклику. Всі спали. Всі до одного. І коли Іван призвичаївся до яскравого світла, він здивувався ще більше. Пізнав у тих людях знайомих... Різних знайомих, з різних сіл, що знав навкруги. Все то були на диво свої люди, але чого ж вони сплять? "Боже! Чого вони сплять?" — питав себе розпучливо Іван. Але ніхто йому не відповів, а сам не міг догадатись. Знав безліч різних ліків на землі, знав усе, а цього не знав.
— Боже мій, Боже мій! — не витримав і викрикнув Іван.— Але чого ж ті люди сплять?
Незнайомий не відповів Іванові. Не обернувся до нього й не поглянув на нього. Звернувся тільки до тих, що сплять, і звучним, сильним голосом промовив:
— Сон ваш триває далі! Ось зі мною свідок. Села ще сплять!
Після цього незнайомий обернувся знову до Івана й сказав:
— А тепер час вертатись. Ходім!
І по довгому часі вони дійшли знову туди, звідки прийшли. Незнайомий свиснув на свого пса. Той з'явився й слухняно присів коло його ніг.
Іван був здивований до смерті й нарешті запитав:
— А хто ж ви такий, добрий чоловіче?
— Я! — відповів незнайомий твердим, виразним голосом.— Я ваш Вічний Сторож.
— А що ж це за долина? — запитав знову Іван.
— Це Долина Чекання! — так само відповів незнайомий.
— А на що ж тут чекають? — знову запитав Іван, бо не міг так відійти, щоб не довідатись цілої правди.
— Чекають тут на добрі вісті з ваших сіл. Я — Вічний Сторож, що кожного року раз на Новий Рік виходжу вночі й обходжу цей край. Але тільки раз на сто літ можу я зустріти живу людину з сіл. І я питаю ту людину: що доброго на ваших селах? Чи вже скоро кінець неволі?.. І коли знатимуть мені відповісти, коли я почую відповідь таку, як треба, тоді прокинуться усі оті, що бачив ти сьогодні, їх там є безліч, І як тільки почують: "Готово! Вставайте!" — усі встануть, всі прокинуться. Візьмуть ту зброю, посідлають ті коні й виїдуть. І буде то чарівний виїзд! Але тепер мусять спати вони ще сто літ, поки я не зустріну нову людину. І краще хай не родиться вона на світ, коли має принести мені таку відповідь, як приніс мені ти. Краще хай мати не родить її, а як родить, хай коло серця придушить, хай втече з нею у дикі ліси, до диких людей, бо на цій землі не повинно бути для таких місця. Ця земля створена для людей живих, для людей розумних, для людей, що вміють самі над собою панувати, для людей, що неволі не знають. А ти йди тепер до людей своїх і розкажи їм, що чув і що бачив. З Богом!
Вічний Сторож повернувся й пішов поволі в ліс. Йти йому було тяжко. Голову ніс опущену. Ноги його поволі переступали, ніби в кайданах, а за ним тягнувся його вірний собака.
Іван довго стояв на місці й не міг рушитись. Йому вже не хотілось вертатись до села. Він зрозумів, який тяжкий гріх взяв на свою душу, яку тяжку вину перед Богом і людьми зробив він цього дня. Але все-таки треба було йти. Треба було піти й сповістити іншим, щоб всі знали й дітям переказували. Хай не родиться на світ така людина, що принесла б Вічному Сторожеві такі вісті, як приніс сьогодні Іван.
На другий день знайшли Івана недалеко коло села непритомного. Знесилився від холоду, втоми й тяжкого горя, не міг дійти до села, впав і мало не вмер. Але знайшли його й принесли додому. Скоро сумна вістка облетіла ціле село. Люди всі любили Івана. Був він добрий, серце мав чуле й м'яке. Знав трави лічничі й не одного з біди та смерті вирятував. Через те зійшлися до нього й тепер.
Але тепер не могли пізнати його люди. Лежав, мов камінь, твердий. Очі мав суворі. Коли побачив коло села людей і опритомнів, почав оповідати те, що я вам оповів. Хай не буде тепер людини, що не знала б, як відповісти, коли ще раз зустріне Вічного Сторожа.
Цим Володько скінчив і замовк. Все, що було в хаті, мовчало глибокою мовчанкою. Всі прядки стояли. Всі люди сиділи майже нерухомо. Антін, Йон, Демид, всі, всі дивились на Володька й слухали. Володько виразно вимовляв свої слова. Кожне слово виходило з його уст, ніби вибране. Коротке, просте і ядерне, бо хотів, щоб всі приняли й зрозуміли його.
І видно було, як впливали ті слова на слухачів. З сяйва очей, з рухів уст, з виразу цілого обличчя. Володько знову перший порушив тишу.
— Ну,— сказав він.— Казку я скінчив... А тепер знову хіба пісню?
— Еге... Пісню... — промовив придушеним басом Антін. Пальці його незграбно ворушились на коліні.— Пісня тепер ледве чи й піде.
Йон встав на ноги.
— Та-а-ак! — сказав він, заложив обидві руки за потилицю й потягнувся. Демид також встав...
— Ех, Іван, Іван,— вирвалось у нього, й більше не казав нічого.
Володько дивився на дівчат. Тонка, білява Настя. Чорнява Одарка... Та й друга всміхнулись йому... Зупинив погляд на Наталці... Здається, глянула також на нього... А можливо, помилився... Був це такий короткий погляд. Ось вона вже знову пряде... Права її нога ритмічно наступає поніж прядки, а тонка тканина спідниці спадає майже додолу.
— Йду! — сказав несподівано Володько й швидко встав.
— Чого так спішите? — кинула Настя.
— Їх чекає... Не знаєш? — Це сказала Наталка. Так. Це вона. При тому посміхнулася.
— Дякую вам хоч за це,— відповів Володько.— Вперше почув від вас слова... Йду! А ви, дівчатка, все-таки не сумуйте. Ми тільки з хати вийдемо разом. Демид та Йон вернуться від першого перелазу. Не бійтесь. А ми з Антоном вже якось почимчикуєм самі... Так, Антоне?