Йшли, боролися з вітром і десь коло полудня дійшли. Зійшли у долину міста. Тут затишніше. Вітер віяв горою, сіяв дрібненьким снігом, бавився у провулках, але це вже не поле. Тут вже люди ходять. Біжать зі школи зігнуті гімназистики, снують сюди й туди жиди. Візники зі своїми шкапами стоять перед рестораном "Удзялуфка", перед готелем "Бона", перед "Пасажем". Он поліцай, там далі староство. Кіно "Звізда" дає фільм "У пащеці лева" — серія перша, частина третя. "Інтимний театр" грає "Троянду Стамбула". Виступають Горев, Полінова — артисти Александровського імператорського театру. У кав'ярні Повольного сидять люди й попивають каву. Володько знає, що колись у цьому будинку була велика книгарня Просвіти.
Тепер вона геть далі. Прийшли туди. У маленькій кімнаті повно людей у кожухах. Посередині стіл до писання, кілька стільців, по боках дві шафи з книжками. На стінах плакати:
"В своїй хаті своя правда", "Борітеся — поборете!", "І чужому научайтесь, свого не цурайтесь". Он і Шевченко у шапці та кожусі. Сидить насуплений і на всіх, мов Бог, поглядає. Коло нього худий, скромний Франко у вишитій сорочці. Трошки далі подібний на учителя "воскресної школи" Драгоманів. Зовсім близько голо нього гетьман Мазепа. Пишний, гордий, ніби йому ніяково у такому демократичному товаристві.
За столом до писання — худа з довгими, тонкими пальчиками панночка, невеликий, лисий мужчина й потужний з товстим носом, у кожусі, як у Шевченка, пан. І це все. Говорили псі потиху, кожний своє. Лисий добродій щось цокав на рахівниці, худа панночка писала тонкими пальчиками, пан з товстим носом розмовляв з молодим дядьком і весь час приємно й лагідно посміхався.
Після довго шепталися, довго бігали. Ще після сказали, що будемо виходити, але не разом. Треба йти аж на другий кінець міста гуртками й кожний гурток іншою дорогою. Сьогодні усі, мовляв, кому треба, на ногах. Хай принаймні попрацюють, бо ж про сходини все одно знають.
Кімната, де відбувались сходини, невелика, але вмістила цілу партію. Підлога навіть навоскована, й по часі, коли почали розтавати селянські чоботи, на її поверхні поставали озера. Відкрив сходини той самий симпатичний пан з товстим носом, тільки вже без кожуха. Привітав присутніх товаришів і представив їм двох товаришів редакторів зі Львова. Всі витріщили на них очі. Все-таки вони із самого Львова. Володько познайомився з їхніми піджаками, штанами, черевиками, краватками, й поки тривало це знайомство, голова встиг сказати головне. Редактори зі Львова сиділи поважно, як і належиться. Голова з приємністю передав одному з них слово, і той почав говорити про "хлопську" радикальну партію.
Володько мав дуже поважний вигляд. Ще докладніше познайомився з одягом пана редактора, не минув і гудзиків, шпоньок. Зауважив, як ворушаться губи, особливо нижня, як моргають короткі вусики. Після досить довго стримав свій погляд на бородавці на лівій щоці. Він сидів спереду й міг бачити редакторові львівські черевики з широкими носками. Володько подумав: "От. Ще вчора ті черевики ходили по вулицях Львова, а я не можу там бути. Певно, велике місто. Цікаво б побачити трамваї..." Одна шнурівка черевика, здається, порвана і зв'язана. "А цікаво, у кого вони ночують",— знову мигнула думка. Після та сама думка захопилася словом "хлопи", далі перескочила на щось інше, ще далі знову на інше, і, коли редактор казав — "але, дорогі мої товариші, про це розкаже вам мій колега, якому й передаю своє слово",— Володько отямився, витріщив очі, трошки заплескав і дивився, як товариш редактор, обтираючи хустинкою чоло, сідає на своє місце.
Другий товариш редактор говорив досить довго. Люди намерзлися, у кімнаті тепло, через те над всім всевладне панував сон. Видно було, як він літає над всіма і, ніби великий прозорий метелик, спадає на ту чи на іншу голову. Голова починала ворушитись і кивати, ніби квітка під тягарем, після трошки хилитись додолу... Тоді товариш редактор збільшував голос, починав швидше нищити буржуазію цілого світу, відчайдушніше кликати до міжнародної солідарності всіх працюючих, і тоді голова скидала сон, що знімався і відлітав десь на іншу голову.
Це тривало досить довго. Засвітили лампу. Редактор скінчив. Починалися звідомлення з місць. Прийшла черга й на Володька. Він встав і, дивлячись на львівського редактора, не знав, що йому сказати. "От,— подумав редактор,— і з таких туманів складається тут наша партія", але терпеливо чекав, поки Володько щось скаже. "У нас,— почав він несміливо й обережно,— для партійної роботи зовсім не підготовлений грунт. У нас, мовляв, треба перш усього культурно-освітньої, а по-друге, національно-освідомляючої роботи..." Здається, Володько так і сказав, хоча він так хвилювався, що тратив свої слова зараз, як тільки вони родились на світ Божий. Товариш редактор терпеливо чекав, поки той виговорить свої нісенітниці, щось записував до записника й коли нарешті Володько сів, промовив:
— Ну, а тепер ви, товаришу!
Це стосувалося дядька, що сидів побіч Володька.
Нарешті кінець. Сталося це досить пізно, але сталося. І Володько, і Сергій чують у цілунках велетенський голод. У їх торбах є хліб і сало, але нема місця, де б можна спокійно закусити. Додому йти не можна. По довгих нарадах, всіх товаришів партійців розвезли на ніч по хатах. Втома була велика й спалося чудово.
На другий день коло десятої години рано Володько й Сергій вийшли на місто. Метелиця втихла, світило сонце й було досить тепло. Гора Бона біліла й посміхалася, голуби літали над містом, жидівки відгортали перед хатками з хідників сніг. Рух весь час збільшувався. Володько з острахом оглядався, чи не. ведуть кого, але на цей раз не вели. З сіл приїжджали дядьки, везли дрова, жидів, курей. У повітрі відчувалась одлига.
Парубки йшли містом, розглядалися. Коло друкарні Цвіка хтось кликнув:
— Довбенку!
Володько оглянувся. Це був Лазюк. У свому розхристаному цегляної барви пальті, у свому м'якому капелюсі, у своїх американських черевиках він біг до Володька й весело сміявся. Володько вже знає його давно.
— Здоров! Куди йдете? — говорив Лазюк.
— Додому,— відповів Володько.