Гори, моя пекуча уяво, і поможи! Постав знаки такі й інші та дай слова, налиті живою, кипучою кров'ю. А коли ти. Боже, десь є коло мене й розумієш мої бажання, вділи мені не багато... Непомітно — дрібну частинку своєї мудрості вділи, і я вже благословлю твоє велике ім'я. І я піду по цій землі, починаючи від цієї чорної скиби, і буду там і там — геть по широті сіяти чудовий твій глагол во ім'я Правди і Честі. Пішли мене куди хоч. Я піду й буду скрізь так, як мій батько зерно, сіяти добре, розумне, чесне слово... Потрібне слово, конечне слово.
Володьку, Володьку! Чого зупинився там і дивишся, мов маг, на той схід? Ори землю, край її лемішем твого плуга та мовчи, мов залізо, мов камінь. Твоє в тобі, і всі закони є проти тебе, а може, й сам Бог. Ти, чи твій батько, чи, може, дід зробили один гріх і сім поколінь не спокутують його... Рабами будуть! Худобою без язика й без слова! Попихачами на свому власному грунті! Юдами і Каїнами, що продадуть за півсрібняка честь, свободу, право!
Вйо, коні! Далі. Мати на дорогу вийшла й кличе на обід.
Сонце вже піднялося високо, коні втомлені, з позападалими вздухвинами. Сам орач прокидається, мов спросоння, й дивується, що навкруги одно поле...
А вечором після праці подався в село. Ще як тільки почав умиватись, як тільки причісував перед кусником дзеркала свою чуприну, Настя одразу почала:
— Господи, Господи! Находився, наморився! І що там тебе тягне? Два роки не ходив, а тепер що Божий вечір...
Володько, як звичайно, подивився на неї, але не сказав нічого, І коли він відійшов, Настя накинулась на Матвія:
— А чого ти мовчиш? Ти ж батько?
— Говори вже ти. Маєш язика за всіх,— спокійно відповів
Матвій.
— Говори, говори... До вас говори, як до муру. Слова мої для вас полова. Я можу день і ніч говорити, а ви всі своє.
Останні слова витиснула разом зо сльозами. Матвій поблажливо дивився на неї, злегка кивнув рукою й одвернувся. Мовчав, супив чоло, час від часу розгладжував його своєю широкою долонею й думав. А коли Настя трохи втихомирилась, вона несміливо промовила:
— Ти... Слухай. А може б, його того... Оженити? Хтозна чого він там ходить. Що ти думаєш?
Матвій посміхнувся, а по короткій мовчанці промовив:
— Це ти вже йому сама скажи.
Більше не сказав нічого.
А Володько тимчасом подався до Сергія. Мешкає той з другого боку села за церквою й школою, там, де дорога починає йти в долину. Стара, непоказна хата. Подвір'я також просте. Садочок, пліт, наліво клуня з широкими подвійними дверми.
У хаті направо від входу піч, далі двоє ліжок, розхитаний стіл. Над столом півтузіна святих і Шевченко в кожусі. Від нього вбік попід стелею полиця, і на ній пара десятків книжок. Макар не раз поглядає на них ласим оком, коли бракне папірка. Але торкнути їх ще не відважився.
До Сергія ще заходять Никон Бохін і Кіндрат "дядьо". Цей весь міцний, суцільний. Обличчя нагадує місяць уповню, а на нім маленький, кирпатий носик. На просторому обводі він майже тратиться. Зате чуб міцний. Добре врісся на свому місці.
Никон інший. Це вже "таку-го-ма" жижлик, але кращої породи. Ніс його заняв своє місце гідно. Очі сірі й посмішкуваті. Коли говорить, ноги його в колінах подригують. При тому додає "таку-го-ма" і чвиркає кутом рота.
Ці два й Сергій з Володьком якось одразу зійшлись і злилися в одно. День-денно Володько відвідує їх. Мова. Слова, сміх. Щодень те саме, мов крапля, що твердий камінь довбе.
І цього вечора зайшов Володько. Застав усіх.
— Ааа! Здоров, Тимоше! Ха-ха-ха! Не підступайте, не підступайте! Знаю ваші наміри! — наподоблює Никон вчорашню гру Володька.— А ходив батько до волості? Ха-ха-ха! Добре! Добре! Сміху-у! Наші дівчата боки рвали. Ну, а що тепер?
— То как я бил у солдатах,— почав Кіндрат,— і стояли ми у Вільні. Дали нам преставленіє. От було сміха.
— Сміха то сміха, хлопці,— сказав Володько.— Ось нам треба про щось інше подумати.
— Вєрно! — зазначив Кіндрат.
— Нам треба, братва, читальню,— сказав Володько й подивився по всіх обличчях. Ніхто нічого не казав. Настала тиша. Тільки по хвилі заворушився мовчазний Сергій і докинув:
— Це треба.
— Ну да! — проговорив і Кіндрат.
— Далі нічо. Можем,— зазначив і Никон.
— Мусим виписати хоч одну газетку,— докинув Володько ще одне полінце. Згорить то згорить. Але після цього настала довга, вперта мовчанка.
— А де ж гроші? — ляпнув нарешті Кіндрат. Володько подивився знову по всіх обличчях. Никонове було байдуже. Йому хотілось закурить і думав, де б дістать папірка. Кіндрат відговорив своє й досить. Піднімав правого чобота й бурчав:
— Ну й проклята грязюка.
Сергій посміхавсь у вус. Дивився на Володька з-під лоба й ловив його думку. По часі він сказав:
— Гроші є. А не стане — зложимось!! Це вийшло зовсім певно й відважно. Але Никон і Кіндрат ще більше замовкли, а Володько сказав:
— Ну, а що там на селі? Гуляють хлопці?
— Гуляють! Аж курить! — одразу озвався Кіндрат,— В суботу у Химки весілля. Тараска вчора витягнули з болота ледве живого. Напився в мозок.
— А Йон знову побив людвищан. На другу неділю збираються до Башковець,— сказав Никон.
—Хто?
— Антін, Ілько, Йон, твій Демид. Там весілля...
— І не бояться. Хіба тамті забули за празник?
— Кого наші бояться? Коли до чого — Йон підступить: тарах в зуби, і справа скінчена. А дівки аж пищать. Йон двом нараз голови розбив. Тарахнув дрюком, вправо, вліво!.. Було сміху.
— Десять пляшок, кажуть, випили...
— Було. Дай, Сергію, папірка!
— Не маю. Хіба з газети.
— Давай хоч бібулу. Треба б купити папірка.
— Завтра йду до Крем'янця. Можу купити,— сказав Володько.
— Йдеш до міста? — перепитав Сергій,— Пішки?
— Так.
— Чекай до середи. Буде ярмарок. Під'їдеш, ще й чарку вип'єш,— сказав Кіндрат, посміхнувся.
— Ні. Йду завтра. Вибори будуть, голосування.
— Ого! А це ж куди вибори? — здивувався Кіндрат.
Володько почав пояснювати. Кіндрат і Никон деякий час слухали, але після почали все виразніше проявляти байдужість. А Сергій все сидів, все мовчав і все посміхався. Вечір тягнувся мляво. Володько почував велику втому, розпитався, що зробили з дошками й чи розчистили клуню, та відійшов.
Була чорна, осіння ніч. Неба зовсім не видно. У глибокій темноті грузли хати, і тільки десь-не-десь проривалось кволе світло з вікна. Коло Габеля стояло кількох людей, а в шкальні ясно світилось і було гамірно.