Коло неї стоїть кілька зачовганих, збасованих брудними нагаями коняк.
З будинку чути крик большевика. За мент він виходить з-за рогу хати, плюється в Бога і підходить до Володька.
— Сукини сини! — кидає він Володькові, хоч той не розуміє, в чім справа.— Бєрі вон ту клячу і атвалівай ко всєм чертям!
Володько біжить до коней і бере ліпшого.
— Нє ту! Другуйю! — кричить большевик. Володько бере ту, яку показує большевик, вискакує на її гостру спину і верхи клигає в село.
Матвій ішов у поле. Не раз ішов він по цій землі. Не раз болів він над її долею, але сьогодні, в цей страшний день, він виразно став лицем в лице з тою силою, що заступила йому його життєву дорогу. Ніколи, ніщо не перемогло його. Він не лякався війни. Він готов був зустріти смерть на полі бою, як вояк, як орач, як той, що до останньої хвилини цупко тримає в своїх п'ястуках свою зброю.
Але сьогодні... Ні. Він чує ще той регіт, той зневажливий лютий погляд. Ууу, ти, косоока тварино! Почекай. Між нами нема рівності! І ти, і я — ми станем ще, і буде тоді останній бій. Матвій бачить поле своє, як лежить воно перед ним доступне, мов раб. Ріки поту пролив за нього. Сина в бої послав. Цілі ночі продумував і брилу по брилі складав цитаделю своєї сили. І, мабуть, ще мало. Так. Мало. Не одного, а мільйон Матвіїв треба. Сто мільйонів синів треба послати в бої. Інакше прийдуть з наганами, випряжуть твого коня з плуга і посміються.
Матвій пройшов впоперек, вздовж свого поля. Прудкий вітер б'є крилами в його обличчя й охолоджує палаюче чоло. Пригадав, що післязавтра мав би відійти Володько до школи. Але хто дома?.. Сіяти. До чорта. Піде.
Западає ніч. Матвій вертається додому. В хаті порається Настя. "Господоньку; Господоньку! — журиться вона.— І куди той хлопчисько з отим каналієм поперся? Ще возьме там у лісі... Бахне, і буде по ньому. Що такому каторжанові..."
Матвій мовчить, їжа його не бере. Посидів мовчки, а опісля вийшов надвір. Ніч темна і вітер. Пішов на дорогу і слухає в напрямку жолобепького лісу. Минають хвилини, години, а Матвій не сходить зі своєї стійки. Навкруги все німе, чорне, мовчазне.
Нарешті над'їжджає Володько. Матвій здалека помітив його, і коли син зрівнявся, зупинив.
— Стій-но. Що то приволік? — каже Матвій.
— Та от дали. Взяв, хай, думаю, хоч таке буде.
— Не тре'було брати. Все одно завтра за рівчак витягнеш. А та не лопла?
— Ні. Але зірвалась напевно. Як не витягнє до завтра ноги, буде добре.
— Халєра чортова. Все зжере і сама здохне. Ех, коли бв не той наган. Не хотілося напоротись на кулю, а то би... Aле поживем, побачим. Завтра доскородиш отам, а післязавтра до школи.
— А як же ви самі?..
— Не журись. Тут вже я досію, а ти вчись деінде сіяти.
Завели коняку до стайні, дали їсти, а самі повечеряли і поклалися.
На ранок витяг Володько на скибу борони, взяв нову коняку, допріг до неї Шпачку. Придивившись, помітив, що новому коневі вибито око. На місці ока — струп. Нагаєм, видно, смальнув.
Скородив мало не до вечора. Думав, докінчить, приготується до завтрішнього походу. Але надвечір несподівано з села виволікся якийсь обоз. Дядьки, дядьківські коні, вози, а на возах ранені. Безліч ранених. Лежать по два, по три на возі. Пообв'язувані і так. Стогнуть, кричать.
— І де їх стільки наклали?
— А хто їх знає. Дістали.
Підвода за підводою сунуться ходою, на цілу дорогу від села до лісу розтягнулися. Кілька вершників, кілька підвод санітарів. Одна з таких підвод зупиняється чомусь коло Матвієвого подвір'я.
По часі до Володька йде батько, за ним большевик. Батько сумний,опалий, тихий.
— Випрягай з борін коні, бо поїдеш,— каже він ніби не своїм голосом.
— Куди? — питає Володько.
— А от,— кивнув головою на большевика.
— Тільки до Шумська,— каже той по-українськи.
— Але ж коні цілий день у запрязі були.
— Ну... Довезеш до Шумська і вернешся. Матвій мовчить. Він раптом чогось змінився.
— Ах, одвези вже їх. Все одно,— каже він і, повернувшись, іде додому.
Володько швидко розпрягає коні з борін, запрягає до воза. Він сердиться. Чортзна-куди на цілу ніч їдь. А завтра конечно хотів вийти в дорогу.
Виїхали. За Жолобками починає вечоріти. Обоз повзе ходою. На возі коло Володька сидить большевик. За ними якісь лантухи. Наганяють і переганяють вершники. Коні загнані, обтріскані багном.
— Ну как там? — питає большевик одного з вершників. Той тільки махнув нагаєм.
— Паніка? — питає; ще.
— Чорт єво разбєрьоть. Всьо смешалось! Володька нашорошився.
— Що там таке? — питає большевика.
— Та відступаємо. Знову будете під панами. Франція цілу Варшаву жене.
Володько мовчить. Що має казати. Одні відходять, прийдуть інші. Чи не все одно? Пригадав тих, з якими пішов Василь. Де вони. Пішли туди десь к Поділлю і не чути більше. Невже не вернуться? От дивина. Прийшли, побули і зникли. Нагадали якийсь .сон, щось неймовірне і відійшли. Десь туди все йшли, к Поділлю. Хлопці веселі були, у сірих чемерках, у кепках, у шоломах. От уявляється: дощ, грязька дорога, а вони йдуть — все молоді, молоді, мов діти. Катерина вийшла і стоїть на порозі.
— Ей, дівчино! Дай Боже, чорнобривко!
Катерина сміється собі на них. Це ж ті, що нікого не зачіпають. Петлюрівці. Славні хлопці між ними. А як увігнався Василь. Що ж, не був то гарний козак? Ніхто би не сказав, що то був той самий Василь, що виріс десь на хуторі в Лебедщині, що любив собак і коней, що кпився з Володька. Коня ж мав. Ех, і був коник. Любив його, кормив, чистив. Володько так і бачить, як розпускає підпруги сідла. А остроги побренькують, шабля при боці. Руки міцні, жилаві, довгопальники зі злотосрібними волосинками.
— Ех,— виривається у Володька. Большевик подивився на нього.
— Чого зітхаєш, козаче?
— От так собі. Думав, завтра піду до школи. А це не близько.
— А то ж куди?
Так і так. Володько оповідає.
— Тепер пропало,— закінчує.
— Чому? Сказав до Шумська, так до Шумська.
— А не до Житомира?
— От дивак.
А помовчавши, каже:
— А ти хіба мене не знаєш?
Володько подивився на нього. Здається, щось знайоме, але пригадати не може. А той посміхається й мовчить.
— Hi. He знаю.
Уста большевика щільно, смішливо стулені.