Смєло ми в бой пайдьом,
За власть савєтоф...
— виспівують вони.
У кожного на кепці звізда, на грудях червона стрічка.
Володькові ця парада, ця радість, це свято синів Їзраїля не до вподоби. Надто підкреслено, надто нахабно й крикливо зазначують вони свою непевну перемогу.
Коли вернувся Володько до воза, на нього давно з властивою нетерплячкою чекав Тить. Його не цікавить нічого. Він думає тільки одно: як би найскорше додому, під свою стріху.
Володько сердиться. Надто різкий контраст: оті там з червоними стрічками і цей гречкосій. Володько починає розуміти, чому —гі виграють, а ці програють. Але все-таки він вдоволений. Кожним днем революції, кожним рухом, кожним словом у його душі росте й міцніє майже новий ще один Володько. Це той, що не тільки любить, не тільки думає, а й гнівається та ненавидить зло. Його колись така м'яка душа, душа землі, цвіту і синього неба, твердіє, набирає пружності та кантатах тривких форм. Любов. О, вона вміє любити! Кожний крок життя оплачений упертим змагом. Як не любити здобутого? Як не бажати ласки й втіхи тієї землі та її дітей? Вийти в поле широке, зняти руки до хмар, гукати сонцю привіт. Або впасти до її чорного лона і цілувати її, гризти її, сосати живучі соки її...
Але, Боже великий! Ти дав, крім любові — гнів. Планета тремтить перед гнівом твоїм! Ти створив вулкани й буревії. Ти дав сонцю страшні плями, страшніші від огню. Володько вже вступив за межу раю на землі, вкриту тернями, каменюками й чортами. Велика сталася подія. Родився ще один мужчина, а на його устах, в гостроті синіх очей, на білому рівному чолі ліг знак тих, що бажають боротьби й перемоги.
Зо всіма тернями, зо всіма каменюками, зо всіми чортами — боротьби.
Матвій не чекав так скоро побачити Володька. Дні і ночі проводить у полі. Усією душею ненавидить "їх". Не бажає "їх" бачити. Він бореться собі далі, мов медвідь, зо всіма перешкодами, але з ними нема сили. Тому, мов звір, що не здолає перемогти чогось, чуттям своїм береже себе й оминає небезпеку.
З Володьком приїхали обидва козаки. Вони мали залишитися у селі в свому обозі, але той, чорти знають, куди потягнувся далі.
Матвій побачив Володька.— Аа! Дивись... Так ти вже?..
— Вже, тату!.. Але... — і пояснює. Чоло Матвія наповзає на очі.
— Так до "предсідателя" їх. Хай шукає когось, хто їх повезе далі. А де ж Титко?
— Втік, халєра. Тільки припер додому, навіть на двір не заїхав, увігнався дохати, вхопив кислого огірка, лобок хліба і гайда в поле... Хто знає, в яких хащавинах він "возить копи"...
— Еее, Титко!.. Шворнем такого не прикрутиш, не поїдеш. Теж кусок видався... А?..
— Був у нього,— перебиває Володько, знаючи, що батько має на думці "предсідателя".
— Ну і що?..
— Каже і Богом клянеться: нема нікого. Ціле село в "наряді".
— В "наряді"... По лісах. А половина: вози поломані, коні скалічені. Бачив нашого Шпака? Вічний каліка. А був кінь...
А козаки налягають, щоб везти їх далі. Володько цілий день не їв. Матвій поміркував, натягнув "куцана" та чоботи.
— Сиди дома ти. Я ще поїду... Подивлюся на "них"...
Не випрягаючи зі шлей коні, Матвій поїхав далі. Володькові протести зайві. Матвій ще є все-таки Матвій.
Володько лишається дома. Хвилина тиші і спокою. Мати ходить у поле. Хведот пасе, що там лишилося. Василинка на городі, Катерина, як дівка, співає пісні, жне... Обози переїхали і потягнулися десь туди д'заходу. По стернях стоять та чорніють копи. Овес чекає косаря.
Матвій три дні барився, а гадав, одвезе дванадцять верстов до Антоновець і вернеться.
В Антонівцях скинув козаків. По дорозі назад зустріли інші. Всілися і хоч-не-хоч, а до Обич відвезти мусів. З Обич їхав шляхом. Перед Жолобками нова банда:
— Стой! Паварачівай, старік!.. Нам сєводня в Шумскє бить нада!..
— Такі ось каналії землю нашу обсіли. Питаю, звідки. С Тамбовскай. Бач. Наперло зо всіх кінців. Гаддя не народ!.. — говорить повільно, але твердо Матвій. Сонце засмалило його чоло, щоки опали, барва очей згусла...
При вечері Матвій весь час сидить мовчки. Володько спостерігає батька і намагається вгадати його думки. І аж в кінці вечері несподівано звертається до сина і заявляє:
— Нічого не пошкодую, щоб ти став грамотним!
І більш нічого. Знов мовчить і знов думає. Але Володько вже розуміє батька. Пощо слова. Думка і чин. Ось дві передумови для людей, що творять будучність. Володько це чудесно розуміє. Це не викрики, це не маячення, це не легковажність. Розум, праця, віра! Слова, які вщерть налиті живою кров'ю, натхнені живою душею.
Матвій іде відпочивати. Як звичайно, спить він у клуні. Між своїми снопами, між своїм знаряддям. Запах зерна свобідно вливається в його широкі втомлені груди. Так само, як і колись, кладе на груди знак хреста, так само просить ангела-хоронителя заняти коло нього місце і бути йому охороною в часі ноні. Душа його спокійна. Вона певна, що минулий день, як і всі попередні, був днем, що творить одну сходину до того незнаного і разом знаного кінця. Вона сходить догори, їй розгортається небо... Вона бачить багато зі своєї висоти. Мир великий робить щоденну свою дорогу в хаотичному ладі, подібний на страшну музику. І в нім іде Матвій, такий самий, як і все, що його оточує.
Володько працює в полі. Разом з батьком він вимахує тяжечими батьківськими грабками. Ані його руки, ані плечі не набрали ще необхідної сили та пружності, але він не бажає виявити втоми чи безсилля. Розмашно, рівно, помах за помахом, згортає він великі стебла вівса. Довгий, рівний покіс лишається за ним рівнобіжне до двох довгих слідів, витоптаних його ногами. Ш-ш-іі, Ш-ш-іі. Батько спереду, син за ним. Від покосів пружно відбризкуються коники-стрибунці. Зграя куріпок довго чаїлася, щоби пересидіти небезпеку. Але бажання марні. Ритмічно і неухильно наближається небезпека. Фр-р-р-р! Всі, як одна, зриваються і летять туди десь у Мозолянку. Ніхто на них не зважає. Косарі рівно виводять свої покоси від межі до межі. Зупиняються, гострять коси, втирають долонею на чолі піт і йдуть далі. Нема спину. Треба зібрати засіяне зерно, що ось виросло, вкрило собою землю, а тепер проситься до клуні.