— Єл ти что?..
— Мало,— відповідає Володько.
— Ну так паді са мной...
Мовчки обидва відходять. Ідуть досить довго. Приходять в гущавину гаю. Тут стоїть обставлена високими дилями загорода, посередині котрої палає велике багаття. Навколо лавиці, столик, комердяки. Скрізь стоять, сидять, лежать люди. Мужчини і жінки. Ці останні стрижені, у мужеських одягах і в кепках.
— Здаро, братва! — проговорив вершник.
— Здравя желаєм, таваріщ командір! — відповіли йому хором.
— Чай єсть? — запитав командир.
— Єсть...
— Тяні сюда! Кто там сєводня хазяйка?.. На двоїх лєй. У мєня вот маладой таваріщ жрать хочет. Ну как ляхі?..
— Нічаво. Наші пака толька балуют. Сєводня ссаділі єроплан.
— Їхній?..
— Панятно. І то обознікі, с вінтовок... Гріцко-шорнік здорава бйоть. Трі пана забралі і ломаную машіну...
— Жівиє пани?..
— Жівйот. Адному тока башку свернуло.
З'являється теплий в алюмінієвих чашках чай, чорний грубий хліб і холодна яловичина. Командир їсть стоячи, Володько присів на ісусні дерева. І чай, і яловичина смакують надзвичайно. Володько їсть і розглядає обличчя людей та їх одяги. Сяйво багаття яскраво освітлює ці дужі у шкіряних одягах постаті з крутою й уривною мовою. Називають себе політруками, воєнкомами, або просто "командірами". Розмова точиться живо. Час від часу зривається й вибухає буревій реготу. Сильні білі зуби блищать у сяйві полум'я.
З'їли, що подали.
— Сит? — запитав командир Володька.
— Кажеться,— відповів той.
— Вот eтa вазьмі с сабой,— і подає боханець хліба і торбину цукру. Володько мовчки бере і відходить до свого воза. Глибока ясна ніч. Місяць звівся на височінь і світить завзято.
Володько примостився спати на возі. По деякім часі приходить командир.
— Спіш, мальчік?..
— Сабіраюсь,— відповідає Володько.
— А мнє будєт там место? — питає далі.
— Пожалуй, хватіт,— каже Володько.— Вот здесь,— і сам відсувається на бік.
Командир пробує, чи досить соломи, йде кудись, приносить оберемок вівсяних отрубів. Стелить для себе і для Володька. Після обидва лягають разом горілиць. Через віти дерев моргають на них зірки. Десь-не-десь прокрадається' пасьмо місячного сяйва. Командир сильно позіхає і починає розважати.
— Ех... краще було б півнем родитись... Не людина, а хмара летюча. Сьогодні тут, завтра за тридев'ять земель, а післязавтра в чорта. Ти сам то звідки?
— Я? — перепитує Володько.— Тутешній. Волиняк. Верстов вісімдесять від цього місця... — Цілком поважно відповідає Володько.
— Батька маєш?..
Володько відповів. Після командир зацікавився Володьковою освітою. Дістав відповідь...
— Я так і думав. Освіта важна річ. Ніс мужицький, а очі одразу того... Блищать логарифмами. Математику вчив?.. Перва, брат, річ. Сам-Маркс на математиці пролетарський клас у другу степень поставив. От, наприклад, Бог... Був Бог, а тепер виявляється, космічна сила суворо, як два рази два, підпорядкована законам вищої математики... Тисячі літ людські тварини не могли додуматися, що всяке тіло, занурене у воду, тратить на своїй вазі точно стільки, скільки важить витиснена ним вода. Будь то камінь, людина, чи індійський слон. А от з'явиться ще Архимед і скаже: от та он зоря, якої світло доходить до нас впродовж, скажемо, двох мільйонів літ, є ніщо інше, як якась неіснуюча тепер формула, складена з смішно нікчемних математичних знаків.
Ні? і тоді питаю: де Бог? Що є Бог?..
Володько слухає, але чує не те, що говорить командир, а той ледь помітний відгук слів у ньому самому... Він чує, що в ньому швидко прокидається і миттю по цілому тілі розливається велике бажання й собі вплутатися в хащавини темних командирових міркувань. Але дух боротьби й змагання ставить Володька в становище противника.
— Бог? — каже Володько.— Про це тяжко говорити... Колись, як я був дитиною, чи малим хлопцем, я не знав Бога, але вірив у Нього. Тепер же я часто чув і читав, що Бога нема. Під тим напором я часами переставав вірити в Бога, але я пізнав Його...
— А от цікаво, як?..
— А от як: передовсім мене цікавить, чому люди так багато придають ваги тому, що якийсь Архимед винайшов такий простий закон, а так мало дивуються первопричин! того закону. Ви самі сказали, що тисячі літ люди не розуміли такої простої речі. А як зрозуміли, то' що з того? Чи можуть вони змінити той закон. Чи знають вони його причину?..
От візьмімо, скажемо, людину. Я сам недавно читав, що людина це твір, зложений із клітинок. Що кров, яка підтримує життя клітинок, має якісь там червоні тільця. Що в цілому тіді здорової людини є тих тілець 22 біліони. Що завдяки функції печінки живуть вони, здається, всього 20, днів. Щоб ми з вами могли жити, мусить наш організм фабрикувати тих тілець 10 міліонів в одну секунду. Навіть відомо, скільки разів за своє життя переходить кожне тільце через людське серце. Це робить воно коло 3000 разів. Серце людини це вічний рух. За нормальне життя воно зробить ЗО мільйонів ударів. І тільки по двох ударах воно робить перерву одну шесту секунди...
І от скажіть мені, товариш командир: чи розумієте ви, не дивлячись на цілу масу математичних знаків, що то є людина? Чи розумієте того майстра, хто сказав їй: повстань, жий, родися, воюй?..
Слухаючи таке, командир аж звівся на лікоть.
—— Чорт бери,— проговорив він.— То ви вчена людина!.. Цифри, до яких командир ставився з таким пієтизмом, приголомшили його. Володько одразу помітив його перехід з "ти" на "ви". І ще помітив, що він не знає, що йому далі казати, тому звернув на інше.
— Да... Це все глупо. Життя страшно дурна річ. Особливо наше. Воюй, бийся... Ви, молоді, не знатимете такого...
— Дивлячись, які молоді,— каже Володько.— Я, наприклад, досить зазнав його. О, досить. Війна. Зміна шести влад. Цар, Керенскій, Центральна Рада, Гетьман, Петлюра, большевики, поляки, знов большевики... От вам і не шість, а вісім змін. Хіба це не досить? Ви... Чи знали ви, скажемо, в дев'ять років, що таке смерть? Бачили ви кров? Чули рев гармати? А я, товаришу, все це не тільки бачив, а пережив кожним нервом, кожною з отих 222 кісточок. Дитячим нервом і дитячою кісточкою. А це, товаришу, різниця.
Володько чує до цього чужого чоловіка якесь інтригуюче довір'я. Він навіть задоволений, що може довідатись про глибші й таємніші думки цього сирого створіння.