Але вже пізно. Зробленого не повернеш. І "Кохана Наталю", і знак оклику, і гарячі слова — все вже пішло в світ. Широкий дивний світ.
Сонце в таких випадках не квапиться. Воно має час. Земля обертається тим самим способом. І не треба знати, що думає Володько.
Вечір. Сонце зникло. Захід ще горить, схід гасне. Тут то там появляються зорі. Володько чекає Ганни на стежці в садку. Чекає довго і вперто. Ой хтось рухається в темноті. Вона. Ні. То Іван. Був у млині й запізнився. Перед святами завізно. Зрівнявся і "добрий вечір" сказав.
— А ти ж чого тут?.. — питає.
Йди, йди, чоловіче добрий, своєю дорогою. Не втручайся в справи, які тебе не торкаються. О, ні. Іван стане, постоїть, скрутить папіроса, попросить огню, не дістане і знов сховає його. А за той час оповість, що там люди толкують.
— Он, кажуть, що тікають вже ці... Женуть їх з-під самого Києва. Ох, кебто вже скорше ті большевики!..
— Большевики? Де вони?
— Йдуть! З-під Києва йдуА. Ці тікають — страх. Все кидають. Кажуть, он за тиждень і зміна влади.. Знов "наші"... Від захоплення Іван зручно чвиркає кутком рота.
— З кіньми треба "осторожно". Кажуть, ці вже по дорозі забирають. Скажи там свойому дядькові.
Володько слухає і не слухає. Большевики? Ці тікають? Б'ються? Ціла Україна в огні? Все в огні. Гримлять гармати. Вмирають люди. Прийдуть большевики і знов пройдуть по селах, містах нові порядки, нові закони, нові слова. Знов.
Ага. Ганна.
— Ну як? Що?.. Дала їй?
Ганна виймає щось і подає Володькові... Лист! Відповідь. Ні. Це не відповідь. Це Володьків зім'ятий листок у тім самім рожевім конверті.
— Прочитала,— каже Ганна,— і вернула.
— І більш нічого?
— І більш нічого. Тепер у неї безліч праці. Он, кажуть, большевики йдуть...
Большевики! Большевики! Большевики!.. Знов большевики. Знов... Ах... А як же Наталка? Що вона?..
Знак запиту і точка. Нема відповіді. Йди, Володьку. Йди геть. Шовкова тепла ніч і зорі поволі плинуть. А там десь у просторах ідуть большевики. Володько знищений. Він може записати собі цю хвилю, як першу лекцію. Одвертим і щирим не завжди безпечно бути. Зрозуміння твоїх почувань не шукай у когось, а силою фактів приневолюй признати їх. Жінки. Не помічав їх існування у справжньому їх вигляді. Перший зудар з ними вплинув на хлопця мов струм холодної води на гаряче залізо. Любити їх без ненависті не можна. І тут, як і скрізь, найнебезпечнішим місцем — легковажність.
Висипався ячмінь. Замовкли соловії. Зачервоніли і налилися соком черешні. Скінчилася школа.
Володько не міг перемогти в собі свого почуття. Ходив, мов ранений. Юначі його очі засвітились небезпечними вогниками ненависті. Хотілося б на комусь помститися. На пальцях відчуває замість нігтів звірячі пазурі, що час від часу показуються на світ, то знов ховаються, мов у молодого тигра.
Збирався йти додому, але майже несподівано налетів буревій большевицького наступу. Чутки і розмови про це не вмовкали, але ніхто не думав, що воно станеться так скоро. Люди чекали, сподівалися і раділи.
— О!! Чекайте! Як прийдуть ті!.. Вони цим покажуть!..
— Що покажуть, то покажуть. Кажуть, Лєнін і Троцький все по-старому повернули. За комунію ні слова.
— За грабунок карається смертю. Он, кажуть, один большевик у когось там взяв курку. Мужик поскаржився і большевика розстріляли мов собаку.
— Не твоє, не бери. Хочеш мати — купи!.. Такі розмови чути на кожному місці. Ніякі слова, ніякі противні докази не мають успіху. Так допекли "ці", що нікому не може прийти на думку, щоби були ще гірші. Одного ранку зненацька по кутку чутка;
— Тікають!.. Ховайте коні!
Всі, хто має коні, пре ними в ліс та хащавини. Володько схватив дядькові лошаки і пігнав "у Хвищик". Густий грабовий молодняк. Побіч рів, зарослий калиною, терном і дикими черешнями. До самого рову і далі через ліс глибоким проваллям врізалася вузенька дорожина. День ясний, соняшний.
У гущавині рух і життя. Скрізь поприв'язувані коні, а коло них гуртами молодь і старші люди. Коні нагодовані. Як тільки що — за повід, махнув на коня і гайда далі. На взліссі і на полі варта. У лісі також вартовики.
Володько видряпався на високу струнку черешню. Черешня вища від всіх дерев і звідсіль видно польову дорогу, що йде від Верхова. Видно також чеську колонію Борщівку, поля, луг. Десь на сході раз-пораз чутно гарматну мову. Між листям кругом Володька спілі ягоди. Не можна втриматися, щоб не рвати їх. Він їсть їх і спльовує кістки на землю. З-за горбка на схід по дорозі з'являється якийсь гурт людей. За кілька хвилин Володько бачить, що то вояки. Число їх невелике, а з ними один вершник.
Вояки не йдуть, а майже біжать. Варта з-під лісу подає сигнал. Володько також свиснув умовленим посвистом, щоб там, унизу, були готові. Кілька людей має зброю і коли б ворогів не багато, їх можна зовсім легко підстрілити.
Майже одночасно з протилежного кінця дороги з'являється якась підвода. Вона доїжджає до тієї дорожини, що збігає вниз "до Хвищика". Вершник, що іде з утікаючими вояками, помічає підводу, наганяє коня і чвалає їй назустріч. Підводчик раптом зривається, обертає батіг пужалном, гараздить по втомлених конях, звертає на дорожину і пре вниз у провалля...
— Стуй! Стуй, пся крев! — крикнув вершник і пустився через овес навперейми за підводою.
— Стуй! Стшелям!.. С-вий сину! Стуууй!..
Дебела, суха коняка вершника ледь клигає вівсом. Вершник погрожує, що буде стріляти, але не знімає з плечей рушниці. Піхотинці, що біжать дорогою, теж погрози не виконують.
В той час із лісу чути кілька стрілів. Це селяни. Вершник відразу зупиняється, круто повертає коня і тікає назад вівсом на дорогу.
"Пак! Пак! Пак!.." — впало ще кілька стрілів. Вершник зо всієї сили острожить коня, але відразу щось з ним сталося. Він випускає з рук повід, деякий час ще незграбно підгицує на сідлі і далі падає на землю.
В той час з-за гори, звідкіль вибігли вояки, вигулькнуло ще кількох вершників. Пригнувшись до кінських ший, вони навзаводи пруть вперед. Піхотинці, що біжать спереду, починають нервуватися і нараз розсипаються по полю.
Знов чути кілька стрілів. Деякі попадали просто на дорозі. Але вершники пруть вперед. Крик, свист, заблищали шаблі.