Василь умився, почистився і, поки готується страва, вийшов з батьком надвір.
Володько своїм братом аж надто захоплюється. Пружний, стрункий, високий. Здається, погрубшав, сильно загорів. Зовсім не подібний на того тендітного Василя, якого знав колись.
Матвій видається коло нього малим. Старість. Але зате як він радіє. Стороннє око не запримітило б цього, але Володько знає свого батька до найменших дрібниць. Він знає, коли той неспокійно тупцяє, посміхається в ус, погладжує двома — великим і середнім — пальцями свою бороду, значить, йому приємно.
— От приїхали, мене не було дома, закупили овес, і собі нічого не зосталося,— не забув поскаржитись Матвій.
— Нічого, батьку!.. (Звідки Василь навчився отого батьку? — думає Володько). Хай купують. Прийдуть большевики — заберуть. Ті не купують. Твайо-майо... Ви ще їх не знаєте.
— А прийдуть?..
— Пруть здорово — значить, прийдуть. Наша армія не справиться, їх більше...
— А що ж буде?..
— Відступимо. Підемо на Поділля...
Матвій хитає головою. Це йому не смакує. Підходить полковник гарматників.
— Ну, що, діду? Тішитесь?
— Тішуся... Ось як прийдуть ті самі большевики... Буде не до втіхи...
— А сюди їх, діду, треба. Волинь ваша "підкачала". Ось пустимо сюди большовичків, а тоді і згадаєте нас... Так, так... А то отам у лісах коло Кунева на наші обози "нальоти" робили.
— Тим, що робили, гірше не буде... А от нам... — каже Матвій.
— Ну, батьку! Не сором нашого роду. Скиглить нічого,— вмішався Василь,— Одвоюєм Україну, і все. Так чи так, а одвоюєм... Без жертви й таргана не вб'єш. А не одвоюєм ми — наші діти одвоюють. Мусить так бути...
Пішли в садок. Щепи значно підросли. Цвіте й одцвітає мак. Соняшники повиганялися вище людського зросту і кивають ще нерозцвілими головами. Натина буряків і листя кукурудзи виблискують на сонці. Немов зелені вужі з полум'яними квітами розповзається бадилля гарбуза. З квітки на квітку перелітає товстий джміль.
Чоловіки не завважують того. Василь оповідає про Жмеринку. Бої там великі були. Сам мало до большевиків не попав. На завтра сподівається свій полк в свому селі побачити...
З порога гукає Настя:
— А ходіть но, люди!.. Клич, старий!..
Коли увійшли до хати, на столі вже стояло повно страв. Покликали і полковника гарматників. Всі їдять, розмовляють. Бої, комуністи, москалі. Матвій висловлює свої здогади. Полковник лає Волинь. Василь боронить і не боронить. Володько то сям, то там і свого шага до загальної гутірки докине.
На другий день до Тилявки вступив Наливайківський полк. До Матвія на подвір'я в'їхало дві тачанки з кулеметами і кількох вершників. Василь буйно зустрів товаришів походу.
— Гей, панове. Злазьте всі. Ось знайомтесь. Це мій батько, це мати, це ось сестра, а це брат, будучий професор чи що!.. Володьку, жени до Гнидки... Він напевно має... Ось тобі!.. — і вийняв з пуляреса стопку гривень.
Володько побіг до Гнидки, що гнав найліпший самогон. Настя тільки знай своє... Печи, вари... Катерина їй допомагає. Батарея ранком знялася, то прийшли інші. До всього насходилося сусідів. Дехто приніс зі собою півока . Засіли, обійшло по чарці. Матвій довго змагався, але не видержав.
— Ех... Знаю, що завтра відлежу, та була-не-була... Раз так. Хто знає, чи скоро побачимось. Дай Боже здоров'я, діти мої!.. — і випив.
Гей, у лузі червона калина похилилася...
Чогось наша славна Україна зажурилася…
Затягнув соковитим баритоном Василь...
А ми тую червону калину підіймемо!
А ми нашу славну Україну
гей, гей!.. розвеселимо!..
Дружно підхопили козаки. Пісня рвонулася, затопила хату, пробилась крізь вікна та двері надвір. Матвій чогось зажурився. Селяни, видно, хотіли б і собі піддержати співаків, але пісня для них нова. От коли б так ще "У Києві на риночку". Але і це гарна пісня.
— Так, люди добрі,— почав зворушений Матвій, коли скінчилась пісня. — Не тямущий я, простий мужик... Не вмію гладко говорити... Ніхто мене не вчив розуму. Одна земля наша годувала і вчила мене. І робив я, що міг. Багато ні, але без праці також не сидів. Свою дорогу чесно йшов, душею не кривив. І ви, мої діти, не згадаєте свого батька кепським словом, бо не пропив я, не згайнував, не затратив марно ані одного зернятка. Все думав: виростуть вони — хай мають. Бог благословив мене — хай і їх не лишить своєї милосердної опіки. Але перш за все потрібна їм моя опіка, як батька... Отак і робив... А ви... Перед вами новий світ розгортається. Але де б ви не були, що б не робили, повинні тямити, що тільки власною працею власних рук, голови, здобудете щастя своє. Чи це на війні, чи в школі, чи на ріллі... Україна наша, діти мої, потребує чесних людей, розумних людей і працьовитих людей.
При цьому він знявся на цілий свій зріст, випроставсь, підвів сиву голову. Його дебела, костиста, з чіткими пругами жил, права рука знялася над столом. Він подібний на патріарха, на пророка. Очі його вогкі і натхненні.
Козаки слухають його з великою увагою. Один з них не видержує, зривається на ноги, хватає руку Матвія і говорить:
— Так, батьку!.. Щасливий ви, що дожили цього часу. А ще щасливіші ваші сини, що мають такого батька. Ї що б з нами не було!.. Чи переможемо ми, чи ляжем трупом до одного, як лягали колись наші славні козаки запорожці, не журіться і не плачте. Ми є діти землі — нашої землі! Ляже сотня до грудей її, тисяча на тому місці повстане!.. А Україна жити буде!..
— Славааа! — вигукнули враз козаки.— Слава Україні!..
— Так, так! — якось сумно хитнув головою Матвій...
Всі почали голосно нараз гомоніти. У хаті утворився веселий піднесений настрій. Враз почулося, ніби гримить.
— Ого! — завважив котрийсь... — Б'ють!
Всі притихли. Дехто зірвався і побіг надвір. По хвилі вийшли майже всі... Зі сторони Крем'янця раз за разом чути гарматні сальви.
Буув! Був-був-був! Буув-був-був!..
— Десь так на "Трьох Кінцях", або в "казьонному" лісі,— завважує Матвій.
Дорогою від Жолобеччини чвалом промчав якийсь кінний відділ. Що то за відділ? Невідомо.
— Ее, панове-товариство! — звертається один з козаків до всіх.— Видно, що нашій гостині кінець. Ходім доїдати, бо хто знає, чи не дістанемо наказ виступати.