— Ну, люди, сестрички, братчики і всі православні! Я на віру вашу (був католиком) пристав, я церкву поновив, я дзвона в триста пудов спорядив, батюшці чистошовкового підрясика справив, але "їй", невістці, моїй скусі не можу против ставити. Надто вона шиковна, як лебедиця, все одно... Як княгиня, тільки трон дай.
І дав би. Сто тисяч у банках ляснуло, а других сто розклав перед нею, мов карти. Ні. Не взяла, сатана. Одвернулася. І цим, клята, ще більше прикула. Не будь я Криницький, по-вуличному Буряк, як не візьму її...
І почав пити. Пив, пив... На раз дві літри перваку виджорив. Баби з другого кутка на руках притягнули, мов стерво яке, пробачте. Саме син Ясько з кавалерії при шпорах прибув Батько пізнав його аж на другий день. А на третій, вчора серед ночі, якісь люципери застукали у вікно. Ясько жінку в постелі лишив, зірвався.
— Хто там?
— Отвори! Свої!
Засвітив і гільки відхилив двері...— баах! Куля просто в кишки пішла і вирвала спину. А Буряк ніби в другій хаті спав і нічого не чув. Сьогодні он усіх попів звозить, тисячки на похорон сипле. Такий великий, гидкий, страшний злочин, що взиває пімсти з неба, а суду ніякого. Бо хто буде судити.
З семінарії прибуло кількох учнів. Наліплюють оголошення. Дядьки, слово по слову, добирають толку. Ага. Землю без викупу обіцяють. Додумалися. Знають, що коли не дадуть, і питати не станемо. Ану, списки робити. Ану, доста з таранею возитися. Застав'є доки буде лежати.
На фаціяті банку хтось почіпив червоний "хлаг". Небо грізне, сіре. Хмари, мов з олова литі. Очі дядьків прудкі, мов шріт.
Аж коли зложили комітет і зробили списки "бедного малоземельного класа", Володько порішив покинути Шинківці. Мав ще важливу справу до Галабурди, який мешкає під могилками. Задумав роздобути "перший сорт обріза". Хтось там десь продає. На це мистець Галабурда. Молодший дядько Перхвен влітку привіз австрійську "вінтовку", але вона тяжка, як халєра, і б'є, мов грім. Легкого, доброго обріза Галабурда обіцяє за три копи волоських горіхів і за чвертку самогону роздобути.
Іде Володько через пригірок Плоске. Унизу, коло Харитонового займиська, якась очмана з рушниці пахкає. Одна куля під самим Володьковим ухом пролетіла. Якийсь сучий пасинок, напевно, жарти строїть, на мушку ловить здалека. Краще зійти в долинку, а то ще зловить. Баах! Дзз! Володько присів. Після він швидко біжить в долину. Навздогін продзижчало ще кілька куль, але плювати йому на них. Все одно ні одна не вцілила.
Коло приходської церкви знов натовп. Володько міркує, що це, мабуть, похорон. Яська. На дзвіниці б'ють у щити та рейки. Зайшов.
На хорах виспівують протяжне "Господи помилуй". Розсвічено всі свічки, велике й мале паникадило. Повно ялівцевого диму. Править кількох у чорних ризах батюшок.
Братчики й сестриці оточили підковою відкриту домовину і тримають у руках горіючі грубі воскові свічі. Старий Буряк схилив своє, в довгій вичовганій від клякання халяві, коліно перед чорною домовиною. Обличчя його не видно. І так стоїть непорушне, мов тесаний з каменя.
А побіч бліда, мов стеаринова, стоїть непорушне його красуня невістка. Стоїть рівно і тримає через хустинку палаючу свічку. Зо свічки капають воскові окапки, з очей сльози. Те і друге попадає на її загорілу з довгими пальцями руку. Але вона цього, мабуть, не помічає. Її очі спрямовані просто вперед і невідомо, що бачать вони.
У домовині прибраний і вдягнений у військове мрець. Голова його відкрита. Покрита відрослою золотавою щетиною, його борода задерта догори. Очі заплющені й опалі. Чоло плитке і жовте, ніби виліплене з воску.
Правлять панахиду, але панахидного настрою не помітно. Люди спокійні. Зігнутий у чемерці Буряк. Видається, ніби він прикидається. Навіть заплакана красуня невістка не прозраджує повної глибини болю.
Володько глянув на священика. Це ж його протримали босого на снігу. Ах, ні. Це певно не його. Той панськуватий, делікатний піп, що має матушку в ракових окулярах, виглядає як і колись. Його уста такі ж насмішкуваті, як і тоді, коли Володько зустрів його у школі. Править сміливим голосом і, певне, вимагає від Господа Бога "убієнному рабу Божому воїну Йоану" місця на лоні Авраама й вічної пам'яті.
Церква не така тепер, як колись в ті часи, коли привозили сюди Володька хворим. Нема святості, урочистості. Революція і сюди внесла свої тони, настрої. Ті самі візерунки на стінах. Ті самі святі. Он під самим зводом куполи той самий суворий з розіп'ятими руками Бог-Саваоф і навіть ті самі смагляві по кутах бані євангелісти. Лишень не так тепер радісно тут, не так затишно, не так тепло. Все це носить на собі сліди скритої, холодної байдужості. Один спів торкає Володька так само, як і колись.
І це Володько дуже виразно відчуває. Цей час має свій запах, свою барву. Храм не має тепла. Опустів. Весь жар і тепло забрала вона, революція. Вона ограбувала святині, образи, позолотку їх риз. І навіть кадильний дим не пахне ладаном, а ялівцем.
А може, це недостача віри. Володько не завдавав собі цього питання. Не було коли. Тепер не ті часи. Тепер і смерть не така. Хто сьогодні жахається смерті. Звикли.
Коли скінчилася панахида, було досить пізно. До Галабурди вже не пішов. Пішов додому.
Зима швидко приходить. У м'ясниці прийшли німці. Володько побачив їх уперше коло монастиря на масляну. Прийшли, у шоломах усі, багато кулеметів. Розташувалися коло монастиря на вулиці, півдня постояли і відійшли. Не чіпали нікого. І чого їм когось чіпати. Кажуть, вони хліба потребують. Кажуть, голод у них.
— Господоньку, Господоньку,— тошніє Одарка,— і "наш" .там десь бідує. Коли б хоч побачитись. Коли-то він вернеться.
— А дивно якось. Бились з ними, воювалися, а от дивись, прийшли без бою і хоч би що...
— Бо ж не чули хіба, що Центральна Рада мир заключила з ними.
— Щось я не вірю... Тоді чого ж вони прийшли до нас.
— Контрибуції хочуть.
— А халєри ясної не хочуть? Їм ще контрибуції захотілось.
— Коли тільки за помєщиків і за буржуїв стоятимуть, біда їм буде.
— Ага! Коли тільки... Хіба он не чули, що у Верхові зробили? Людей на сход зібрали і казали все помєщицьке вернути.