Ніде нема радості в ті дні. Ні на землі, ні на небі. Отже, і дзвони дзвонили, але звуки їх, мов тінь від густого лісу, мов траур від чорного серпанку. На цвинтарі дівки не виводять "кривого танку", ані пісень не співають. Голови, як і завжди, барвінком та паперовими квітами квітчані, але сміху не чути. вивіскувань нема, парубків чубатих нема. Є недолітки, що тягнуться догори, на пальці спинаються і плачуть від міцної затяжки тютюном.
Там десь у Карпатах парубки. "Ой, по горах, по горах австрійських, солдатскіє кості під снігом лежать",— виспівують дівки.
А чиї кості? Пішов Василь, Петро, Данило... Скільки їх пішло. Все в Карпати, все під Варшаву, все у мазурські багна, все в Августовські ліси... Напхали, завалили трупом, загатили багна, засипали гори... І звідки візьметься радість?
На Великдень якийсь москалик плівся шляхом і до Матвія забрів. Матвій запросив до столу, а Настя ковбасу і печеню, і все, що мала, виставила. Матвій розійшовся, що війна, мовляв, від Бога. Бог так, видно, хоче. І слава Йому, все-таки "наші" хоробро "деруться". Все-таки погнали нехриста углиб його царства.
Матвій говорив з вогкими, запаленими пристрастю очима, а москалик все "оплітав та оплітав"...
— Пробачайте, що, може, у нас не так, як у вас. У нас усе, пробачайте, по-простому...— вибачалась Настя.
— Нічаво, старуха. Колбаса хараша. А ти, тятька, зря гаваріш... Да! Ти старий чоловік, ситий і дома. На фронтах ти не бував і війни отієї самої не видав. Та й царя ти також не бачив. Я, можна сказати, ближче від нього був, а також не бачив. А війну оту саме хай собі чорт спокійно візьме. Думаєш, я знаю, за що кров ллю? За родіну? Карпати родіна моя? Так? Помиляєшся. Плювать мені на ті самі Карпати... От що... Родіна моя Рязанка... Понял? А на якого чорта мене сюди перли, сам толком не розберу...
Матвій замовк і зніяковів. Видно, в тон не потрапив. Знати, це "роззлоблений" москалик.
— Я уж, мамаша,— звертався москалик до Насті,— три рани в Карпатах дістав...
А от і третій раз несу туди свою башку, по четверту рану; а ні, то куля в лоб. І все до чорта хай прахом стелиться...
Хто його знає, що то за москаль. Може, надісланий, може, втікач який, що народ бунтує... Але що Матвієві до того за діло... От наїсться і хай йде собі з Богом. Може, він Карпат і не бачив, а тільки хвалиться ранами.
Зараз по Великодні кінчився шкільний рік. Після випадку з Ганкою Володько уникав учительки. Не бажав з нею зустрічатися, не усміхався. Також не просив пуделок та коробок. Все це Хведот дістав, а Володько навіть не зацікавився, навіть оком не кинув.
Після останньої лекції останнім відходив Володько. Учителька йшла за ним і, коли Володько сухе "досвіданія" кидав, протягнула руку і мовчки взяла його за карк. Він оглянувся.
— Навіть до мене не зайдеш, Володику? Навіть не попрощаєшся?
Перед ним виходили надвір босі дівчата з хуторів. Відходив з маленькою порожньою торбиною через плече Хведот. З тилявецьких дітей не було нікого.
Володько мовчки повернув до учительчиної кімнати. Там чистенько, пахнуть квіти, на стіні чітко тикає білий годинник з тягарками, жовтим мідяним вагалом, прикрашений квіточками-незабудками.
— Ну, Володику! Чого ж ти такий сумний? Га? Що з тобою? Не любиш ти мене? Не хочеш книжок? Я ось тобі тут, подивись, скільки приготовила. Наші рускіє биліни... Ось про богатиря Іллю Муромця, ось...
— Ааа! Я то знаю! — аж викрикнув Володько.— Я вже знаю. Він був на службі у Володимира Красного Сонечка і воював бісурменів та збив з сімох дубів великого Солов'я-розбійника... Але дайте... Я ще раз прочитаю...
— Ну, бач,— каже вчителька,— Ти знаєш вже більше, ніж я думала. Ах, ти мій синочок!..— вирвалося у неї і вона обняла Володька і міцно поцілувала в чоло. Після довго гладила його по голові. Володькові соромно і ніяково. Вона назвала його синочком. Хіба ж він її?
— Ти, Володику, не маєш на мене гніватися. Я не хотіла тобі щось кепського зробити. О, ні... Ніколи... Я знаю, за що ти на мене сердишся, але я тепер сама шкодую, що так тоді випало. А Ганка також гарна дівчина. Вона казала, що у неділю прийде до мене... Хочеш, можеш і ти прийти...
— Ні... Я не гніваюся. Ет... То не те... Я... У нас... У мого дядька пішов на війну Василь... Від нього нема вістки... Я не знаю... У неділю мене, напевно, пошлють пасти худобу.
— Ну, як хоч. Матимеш час — зайди. А ось для тебе книжка, це пуделко. Матимеш на олівці, на пера, на ручки... Скажи свому татові і мамі, що учителька їх вітає, і будь завжди добрий та слухняний.
Володько загорнув на оберемок книжечки, пуделко, поцілував учительку в руку і відійшов. Учителька провела його на ганок.
Як йому було прикро. Прикро тому, що він так довго сердився на свою учительку. Прикро тому, що вона перша звернулася до нього і попросила вибачення. Йому було б куди приємніше, коли б це він зробив перший... А так...
Хведот не чекав на нього. Коло магазину звідкись вертається Ганка. Вона не тут мешкає. Вона мешкає по тому боці школи на долині.
Зустрілись не вітаючись.
— Гершкова Теся обіцяла мені пошити блюзку на Великдень, а ще до сьогодні не пошила...— каже Ганка.
— Чому? — питає Володько.
— Каже, праці багато. А що мені до того... Мені в неділю треба піти до учительки... У чому я піду... А ти ще ходиш до школи?
— Ходжу. Сьогодні послідній день. Хіба не знаєш?
— І я ходила б. Дід посилають за вівцями... У нас їх щось з шестеро є. Тата мого таки вбили...— і повісила голову.
— У первих боях? — запитав Володько тільки тому, що не знав, що сказати. І вона мовчала. Тихо.
— Мабуть, піду...— сказала нарешті...
— Треба йти,— сказав він. Обоє повернулися і відходять. Володько щось пригадує, обернувся і гукає:
— Ганкоо!..
— Чогоо?
— Почекай. Ось я маю тут пуделко. Мені дала учителька, але нащо воно мені... Візьми.
Ганка усміхнулася й взяла. А після розійшлися. Цілий день до вечора думав за Ганку.
Знов гонив товари пасти. Цього літа паринина на "придатку" під тилявецькими городами, тому не має нічого спільного з угорщанами.
Трапилась прикра пригода. Мало, мало було не втопився. Ходив з відром до копанки по воду, щоб полити свої дубочки. Став на кладку, та не видержала і трісла. Шубовснув у воду і захлинувся. При цьому викрикнув.