— Через два дні Зорівчака знайшли вранці край села мертвим,— похмуро докинув Крижань. — Увечері вбили пострілом у спину. Хтось із поліцаїв або жандармів постарався. А чутку розпустили, що це дружки-партизани йому помстилися. За те, що видав, кого тільки міг.
Кілька хвилин усі троє мовчали. Низько над островом пролетів лелека. З вужем у дзьобі. З-за стіни очеретів долинали мелодія якоїсь іноземної пісеньки і дівочий сміх. І мелодія, і сміх пропливали повз них, зливаючись із перегуками горлиць.
— Ну, а як повівся Вандевура, дізнавшись, що в школі зацікавилися подвигом Захара? — звернувся Оснач до Гриня.
— Та як?.. Він уже тоді був у нас класним керівником. Наступного дня зустрічає мене в коридорі і, в'їдливо посміхаючись, запитує: "Що це ти за героя там винайшов, Гриню? Чи не Захара Шаблюка? Ага, ще тільки його в герої не витягли. Це тобі хто про нього розповідав? Тітка Леся, еге ж?.." — "Тітка Леся",— кажу. "Ага, і вона туди ж! У підпільниці. Гоп-трісь, і вже тобі якщо не сама героїня, то принаймні сестра героя!"
Спочатку я гадав, що це вчитель так жартує. Хоча які тут жарти? А потім зрозумів: ні, його дратує будь-яка згадка про Захара. І досі не можу зрозуміти, чому?
— Він що, справді говорив з тобою так, як ти оце переповідаєш? — обережно уточнив Радомир.
— Та майже слово в слово! Неподалік стояв Вітька Кочут із сьомого "Б". Він усе чув. На закінчення Маркіян Маркіянович ще й наказав нам забути "про цього свого задрипаного героя". А боротися треба за ім'я Якова Гордієнка. "Це герой перевірений — за нього й боріться. А то розвели антимонію!" Я тоді сказав, що треба все ж таки розібратися в тому, що сталося біля Кричинецького. І що подвиг Захара не менший, ніж Яші Гордієнка. Отож я не розумію, чому він так ставиться до Шаблюка. Проте Маркіян Маркіянович знову в'їдливо так посміхнувся: "Ти що, Козарук, маєш щось проти народного героя Якова Гордієнка? А носити після цього піонерський галстук ти маєш право? Цей ваш Захар такий герой, як я — папа римський. Герої відомі — з них і беріть приклад, в них і вчіться. І взагалі, ми ще докопаємося до того, як там було насправді. Он чутка є, що сам Шаблюк і нахвалився вести карателів у плавні, тільки що дороги до пуття не знав. Щоб імені його в класі я не чув. Бо й зі школи полетиш, як зрадницький прихлєбатель. Він так і сказав: "зрадницький прих лєбате ль ".
— Маркіянович тільки так і міг сказати,—докинув Крижань.— Він і з літніми людьми іноді говорить, мов прокурор у трибуналі.
— І потім у вас ще були сутички? — запитав Оснач Козарука.
— Наступного ж дня. Маркіян Маркіянович знову заговорив на уроці про "сумнівного, неперевіреного героя" Шаблюка. А я сказав, що він не має права називати Захара "сумнівним героєм". Деякі хлопці підтримали мене, деякі злякалися і промовчали.
А мене Маркіян Маркіянович вигнав з уроку. Ну, вигнав, то вигнав. Отоді й написав до редакції районної газети. Не про сутичку з класним керівником, звичайно. Про це я ні словом не обмовився. Просив, щоб прислали кореспондента, щоб хтось із журналістів спробував докопатися до істини, написав про Захара.
— І кореспондент приїжджав?
— Десь через місяць. Поговорив зі мною, з тіткою Лесею. А після розмови з Маркіяном Маркіяновичем зустрів мене та Вітьку Кочута і сердито так каже: "Що це ви мені, хлопці, голову морочите?! "Герой! Завів фашистів у трясовину!" Через вас я ще й мав би неприємності. Треба ж думати, що ви пишете до редакції. Краще б двійки свої повиправляли, слі-до-пи-ти!"
— "Принциповий" трапився вам журналіст, нічого не скажеш. А як повівся у цій ситуації Василь Федорович Полянський?
— Хімік завжди був за нас. Пропонував створити музей, вивчити матеріали. Маркіяну це не сподобалося, і він знову написав кудись. Що, мовляв, Полянський згубно впливає на учнів, відстоює зрадника. І що ще треба перевірити, чим він сам займався під час окупації. Ну а далі все зрозуміло: приїхала комісія. Василь Федорович тяжко захворів. Замість нього хімію вела Ірина Володимирівна, наша ботанічка. А їй байдуже: що там насправді здійснив отой Захар Шаблюк. А хімії вона, звичайно, не знає. За конспектами Василя Федоровича читала.
— Ну, це їй можна пробачити. Вона ж не фахівець.
— Я розумію. І все ж таки хімії вона геть не знає.
— Але чому ти вважаєш, що їй байдуже до всього того, що пов'язане з Шаблюком. Вона що, говорила про це?
— Хіба таке обов'язково говорити? І взагалі, не треба вважати нас дурниками,— досить різко відповів Гриньо.— "Учіть хімію і не морочте собі й нам голови з цим Захаром",— ось що вона могла б сказати, якби наважилася. Але не наважилася. Досі вдає, ніби нічого не знає ні про наш конфлікт із класним керівництвом, ні про подвиг Захара. їй так зручно — нічого не знати, ні про що не здогадуватися. Така її життєва позиція. Про яку-то стільки пишуть в газетах. Ірину Володимирівну вона цілком влаштовує.
5
На світанку Радомир підхопився від того, що почув, як хтось сів біля нього на ліжко.
— Міцний сон маєш, хлопче,— стиха мовив Крижань, мабуть, побоюючись розбудити господиню,— молодий. Я про такий уже забув.
— Ви давно в кімнаті? Треба було розбудити.
— Сиджу недавно, а ось підсідаю — втретє. Читав оце твоє...
Ну, повість твою. Я спочатку навіть засумнівався: невже це про наші місця? Та й прізвища чужі. Але ж острів... Острів Кричи-нецький! То я повість твою за ніч двічі перечитав, хоча до писаного, щоб ти знав, не дуже охочий. Рибалки ми... Озеро слухаємо, з озером говоримо. І читаємо теж по ньому.
— По озеру?..— спросоння перепитав Оснач.— Це щось нове. От чого не читав, того не читав.
— Чому ж ти одразу не сказав, що маєш таке, написане про наші краї? Ну і про батька теж... Бо я ж оце й досі не знав, як він загинув,— не звернув Крижань уваги на уточнення Радо-мира.
— Почекайте, почекайте,— схвильовано торкнувся його плеча Оснач, усе ще сидячи в ліжку.— Здається, я вже чогось не розумію. Ви сказали "про батька". Це про того рибалку, ну, Куд-ленка?..
— Та чому ж Кудленка, чоловіче добрий? Не Кудленком він був, а Крижанем. Як і я.
— Крижанем?! Можливо, й так. Я не знаю. Ну, звичайно... Адже той, останній десантник, що врятувався і розповів мені цю історію, прізвища його не пам'ятав. Стільки років минуло. Пригадував, що нібито на "К" починається. Кудлань, Кудленко. Та невже? Отой хуторянин, який рятував моряків, переховував їх у себе вдома, а потім на острівці — ваш батько?!