— Ви впевнені, що цього листа написав Маркіян Маркіянович?! — вражено перепитав Оснач. — Саме він, ви не помилилися? Адже це, мабуть, була анонімка?
— Та ні, яка ж анонімка? При підписах. Усе, як належить. Вандевура першим підписався. За ним ще двоє вчителів. Та ветеран війни. То Вандевура намовив їх, знаючи, що ці люди з По-лянським великої дружби не водили. Ну а після такого листа десь там угорі одразу переполошилися. І прізвище Захара про всяк випадок наказали викреслити. Ось так. І викреслили. Кому хочеться бути оборонцем "зрадника-провідника", знаючи, що й тебе самого Вандевура — він "папір" складно пише — так обмалює-за-плямує, що потім і внуки не відмиються.
— Невже справді Вандевура? Ніколи б не подумав. МОЛІЄ, В нього є докази? Невже ніхто не спробував з'ясувати, що ж насправді сталося в плавнях біля Кричинецького?
— Чому ж? Пробували. Комісія якась приїжджала, документи розшукували. А тільки документів цих катма. На трясовині протоколу ніхто не вів — он що виявляється! Комісія говорила з багатьма людьми, але все одно найбільше віри йому, Ванде-вурі.
— А ще історик! — стиха проказав Гриньо. — Сам же й учив, що історію пишуть не королі, а народ. У житті так воно й виходить. Історію пишуть такі, як Захар Шаблюк. А Вандевури тільки переписують її на свій лад.
Оснач замислено хмикнув. Йому просто не вірилося, що Маркіян Маркіянович здатний на донос. На нього все ще діяла магія цього "інтелігента третього покоління". Здавалося, що йдеться про когось іншого. Що сталося звичайнісіньке непорозуміння. А може, справді він знає про Захара щось таке, чого не знає ніхто інший? Більшістю голосів утверджується думка, а не істина. Істину ж, як правило, віднаходять незламні в своїй самотності єретики, яких, перш ніж визнати, про всяк випадок спалюють.
— Ну і чим усе це закінчилося? — запитав він рибалку по хвилині гнітючого мовчання.
— Серединка на половинку — ось як воно закінчилося. Нібито й Полянський не грішний, але й Захар Шаблюк теж не святий. Полянському після цієї комісії було непереливки. Аякже: дружок зрадника! Спробуй повчителюй з такою міткою. Один тільки Маркіян Маркіянович лишився святим-пречистим. Він взагалі виявився ні при чому. Нашкодив, як шолудивий пес, і сидить собі біля будки, ланцюгом подзвонює. І що б ви думали? Дочекався-таки. Після другої комісії Полянського відвезли до лікарні, з тим, як його?..
— З інсультом,— підказав Козарук.
— От-от, із ним. З могили доктора його, правда, витягли, але що там уже від чоловіка лишилося? Звільнився наш учитель зі школи і виїхав кудись. Навіть не знаємо до пуття, куди саме. Та й чи пережив усе це? А завучем на його місце Вандевуру призначили. Кажуть, Маркіян Маркіянович сам у район їздив, кандидатуру свою "підказував".
— Дивовижна історія,— мерзлякувато пересіпнув плечима Радомир. — Невже в селі нікому було заступитися за Полянського? Та й за Шаблюка теж? У школі, сільраді, в правлінні колгоспу...
— Заступалися. Але тільки ми, учні,— сумовито всміхнувся Гриньо. — І взагалі, це я у всьому винен. Про Захара мені розповіла тітка Леся. Я ще був тоді семикласником...
— Так, Леся,— докинув Крижань,— молодша сестра Захара. Коли все це сталося, їй тринадцятий минав.
— ...Ну, почув її розповідь і здивувався: як же це так, у нашому селі жив такий відважний хлопець, він здійснив такий подвиг, а ми вдаємо, ніби нічого не сталося, ніби цієї людини взагалі не існувало?! Потім я часто думав про нього. Намагався уявити, як усе це відбувалося там, на трясовині; збагнути, як Захар зважився на таку страшну смерть. Й уночі снилося: це я веду фашистів, я гину!
— А доти ніхто й не згадував про Захара?
— Та згадували. Іноді. Навіть болото дехто називав "Шаблю-ковим". Але виявилося, що, наприклад, у нас у класі мало хто й знав, чому його так називають. Почувши розповідь тітки Лесі, я наступного дня, перед початком уроку хімії — її у нас Василь
Федорович Полянський вів,— підвівся і питаю: "Хто що-небудь знає про подвиг Захара Шаблюка? Тільки чесно". Ну, хтось там, двоє чи троє, несміливо "якнули", але подробиць не знали й вони. Дехто взагалі вважав, що Захар сам визвався провести фашистів до острова. Тоді я розповів усе, що почув від тітки Лесі, і запропонував боротися за присвоєння нашому піонерському загонові імені Захара Шаблюка. Мовляв, запишемо все, що тільки знають про нього в селі, звернемося до архівів, у піонерській кімнаті обладнаємо "куточок пам'яті"... Дехто, правда, засумнівався: а раптом виявиться, що Захар справді сам повів фашистів, що він зрадник? Але решті пропозиція сподобалася. Одразу почали пропонувати хто що придумав: створимо загін червоних слідопитів; треба написати замітку до районної газети; влітку проведемо трудовий десант і збиратимемо брухт, а на зароблені гроші збудуємо пам'ятник. Хтось навіть запропонував написати в "Комсомольську правду", щоб надіслали кореспондента. Тоді вже про подвиг Захара дізнається вся країна. Так захопилися, що не тільки проґавили дзвінок, а навіть Василя Федоровича не одразу помітили. А він стояв біля дверей і слухав, не бажаючи заважати нам. Чесно кажучи, я не сподівався, що найгарячіше підтримуватиме всі ці ідеї саме він. Адже Василь Федорович завжди був таким стриманим, мовчазним.
— Це ваш улюблений учитель? Я маю на увазі: був улюбленим.
— Улюблений? — невпевнено перепитав Гриньо, і Радомир зрозумів, що заскочив його цим запитанням. — Ні, по-моєму, ні. Не любили, але й не боялися. Навіть важко визначити, як саме ставилися до нього. Уроки його подобалися. На оцінки він був не лихий, нотацій не читав, директорові та завучеві не скаржився. Знаєте, такі "тихі" вчителі не дуже й помітні.
— Може, й не помітні,— погодився Радомир, відчуваючи, що ставлення Гриня до вчителя давно змінилося. Зараз він говорив про Полянського, як про дуже близьку людину. — Зате й пам'ять про них ніколи не буває лихою.
— Уроку хімії Василь Федорович так і не провів, бо всі сорок хвилин розповідав про Захара і його невеличку, з п'яти хлопців та дівчат, молодіжну підпільну групу, до якої входив колись і він сам. Проіснувала група недовго, всього півроку, бо одразу після загибелі Захара поліція почала стежити за всіма, хто з ним дружив. Полянського і ще одного хлопця, Петра Зорівчака, навіть заарештували, але, на щастя, до районної поліції не відвезли, а тут, у селі, хлопці зуміли протриматися кілька днів і нікого не видати.