— Виходить, що ніби так, що мій. Якщо тільки описуєш ти наш хутір і нашу трясовину. Бо, може, ще десь трапилося таке... А про наш острівець чув...
— Та ні, все відбувалося саме тут. Десь тут. А ви?.. Ви ж пропали безвісти? Принаймні так вважав Кудленко... Тобто Кри-
— Під Кагулом мене поранило. Тяжко. Евакуювали за Дністер. Ну а писати вже було нікуди. Через фронт листоноші не ходили.
Якусь хвильку Оснач заворожено дивився на старого. Йому здавалось, що все це сон.
— Неймовірно. У все це важко повірити. Ні, не в те, що ви залишилися живим. Що я потрапив до вас... Саме до вас.
— Мабуть, тому й нарадили до мене йти, розуміли: краще Крижанів цієї історії не знає ніхто. Хоча я теж нічого до пуття...— підвівся старий з ліжка.— Вся надія тепер на Гриня. Але сам бачиш: дійти до правди — не легше, ніж до Кричинецького. Все трясовиною, трясовиною...
— Нічого страшного. Дрібні сутички. Поговорю з Вандеву-рою — він усе зрозуміє.
— Ну, а той, від кого ти дізнався про все це? — запитав Крижань уже від вікна. Тим часом Радомир теж підвівся з ліжка й почав поспіхом одягатися. Про вранішній сон уже не могло бути й мови.— Він що, один врятувався?
— Один. Другий загинув. Але вже після смерті Шаблюка,— неголосно пояснив Оснач, зрозумівши, що Крижань сказав усе, що міг.— Давайте вийдемо на подвір'я. Душно тут. А ранки у вас чудові. Дивні ранки.
— Ага, вийдемо, подихаємо. Та й стару зі сну не вириватимемо. Але ж ти скажи!.. Хто б міг подумати, що один із моряків усе ж таки лишився живим, пройшов трясовину?! — проказував Крижань, уже йдучи подвір'ям.
— Не тільки трясовину — всю війну пройшов. Аж до Німеччини. И помер оце кілька років тому. Капітаном першого рангу, у відставці. Морським полковником тобто.
— То он яка доля того моряка! Он яка! —. схвильовано проказував старий, добуваючи з однієї кишені піджака мундштук, з. другої — пачку цигарок.— Ну а про батька мого... Що він ще розповідав, цей морський піхотинець?
— Майже все, що я дізнався від нього, там, у повісті. Що відбувалося на хуторі, коли фашисти прийшли туди, щоб примусити господаря бути провідником, цього вже ніхто не розповість. Свідків не існує. Одначе з усього видно: старий тримався гідно. Моряків не видав. Вести ворогів на Кричинецький відмовився. Загинув мужньо.
— А щоб ти знав,— ствердив Крижань.— Гідно і мужньо. Як і належить. Жоден із Крижанів козацького роду не зганьбив. І було б добре, якби той десантник...
— Він хотів навідатись сюди. Разом зі мною. Вже й вирушили в дорогу. Вирушили, та не доїхали. Так, у дорозі, в Одесі якраз, і помер колишній морський піхотинець. В повісті я розповідаю про це. Ви читали. Описав, як усе воно було в житті.
Вони зупинилися на пласкому пагорбі, що зависав над яром, й Оснач одразу відчув на обличчі повів теплого і сухого вітру. И увесь простір над озером був на диво чистий і прозорий — ні туману, ні хмарини — випране дощем і висушене вітрами небо.
6
— Вітаю вас, Осначе! Виявляється, ви не лише журналіст, а й письменник! — "Вандевура!" — по голосу впізнав Радомир і тільки тоді оглянувся. Схрестивши руки на грудях, Маркіян Маркіянович стояв біля хвіртки й чекав, поки Оснач наблизиться. На чорному жилеті, одягненому поверх білої сорочки з закасаними рукавами, золотавою райдугою зблискував на вранішньому сонці ланцюжок кишенькового годинника.— Ще тоді, під час першої зустрічі, я помітив, що вас вражає моя манера одягатися,— подав йому руку Вандевура.— А ви знаєте, що в Бессарабії жилет — давній традиційний есемент костюма? Та й взагалі час повертатися до європейських стандартів. Може, це когось і дивує, але я особисто надаю величезного значення вбранню. Одяг дисциплінує і розбещує, він допомагає відродити аристократизм духу, або, навпаки, підкреслює вашу мізерність, безхарактерність, ницість. Знайти свій костюм, свою манеру одягатися — значить знайти свій образ. Даруйте за банальність, але життя мало чим відрізняється від театру. У кожного своя роль, свій образ.
Оснач вислухав це мовчки. Про "європейські стандарти" він уже все знав. Отож чекав, коли Маркіян Маркіянович повернеться до того, з чого починав розмову.
— Зайдете?
— Ви наймаєте тут кімнату?
— Наймав, а півроку тому придбав увесь будинок. Ясна річ, мріялося не про такий. Але нічого, з часом збудуємо щось людське.
— Якщо будинок ваш — обов'язково зайду. Цікаво, як живе ри-банська інтелігенція.
— Скромно, журналісте-газетярю, скромно. Так ото чув від своїх діточок-школяриків, що нібито ви повість написали,— стримано всміхнувся Вандевура, проводячи його до хати.— І, кажуть, про наші краї, якраз про ту історію з моряками на острові Кричинецькому. Цікаво було б прочитати.
Прямо на порозі будинку Оснач видобув зі спортивної сумки газети і майже врочисто вручив їх Вандевурі.
— Якщо ви справді хочете прочитати мою повість — будь ласка. Поки що вона з'явилася тільки в газетній публікації.
Учитель не чекав, що Радомир так швидко відреагує на його слова і якусь хвильку розгублено вертів газети в руці, не знаючи, як повестися далі.
— З умовою, що завтра ви їх повернете.
— Звичайно, звичайно... Я розумію: авторський примірник. Прошу, сідайте.
— Та ні, дякую. Я на хвилинку.
Журнальний столик, крісла, скромна стінка, в кутку, на старовинній тумбочці,— телевізор... Сучасна міська квартира. От тільки на стіні — стара вицвіла картина в облупленій рамі,— з тих "шедеврів живопису", якими торгують по сільських ярмарках. Напевне, спадщина колишнього господаря.
—...Поки не підшукаю щось підходяще,— пояснив Маркіян Маркіянович, перехопивши його погляд.— Якби ви бачили, що це за конюшня тут була. Грошей чоловік мав добіса, інтелігентності ж — ні на копійку.
— Буває...— кивнув Оснач, ідучи до дверей.— А я оце хочу навідатись до Іващуків. Кажуть, що Іван Петрович — якийсь далекий родич колишнього завуча вашої школи Полянського. До речі, як склалася його доля? Я маю на увазі доля Полянського?
— А, цього доморощеного Макаренка? — поблажливо посміхнувся Вандевура. На стосунки з колегами його інтелігентність, очевидно, не розповсюджувалася.— Та хто його знає? Чоловікові з дипломом померти з голоду у нас не дадуть. Знаєте, журналіс-те-газетярю, існують педагоги, яким здається, що вся педагогічна мудрість відкрилася тільки їм. Тільки у них, бачте, "спільність інтересів з дітьми", тільки вони, бачте, знають душу дитини та живуть з нею одним життям.