— А тут і гадати нічого. Сам і перевозив її у човні. Спочатку вони тримали свій арсенал у селі, в якомусь сараї. Місце було непевне. Ось Шаблюк і допоміг їм. Кому-кому, а Шаблюку партизани довіряли.
— Зброю карателі тоді не знайшли?
— Не знайшли, це точно.
— Отже, Захар не видав. Ось вам і доказ того, що він не зрадник! Поліцаї вибрали його тому, що іншого провідника в селі не знайшлося.
— Такого хлопця зі світу звели! Не вірте, що він хотів провести німців до острова, та зі шляху збився. Вам тут дехто казатиме таке, а ви не вірте. Збочити він міг, якби йшов бродом. А він повів фашистів іншою дорогою, у найстрашнішу трясовину. Там колись глибочезна западина була, так ото її залило, замулило... Виборсатися звідти неможливо.
— Ви точно знаєте, що він повів їх через трясовину? — вражено перепитав Оснач.
— Що ж тут знати?
— Ну, як оце можна довести? Є хтось, хто підтвердив би це?
Радомир нетерпляче чекав на його відповідь, проте рибалка несподівано замовк. Так само мовчки витягли човна на берег, і лише тоді рибалка похмуро сказав:
— Чого дарма допитуєшся? Я там не був, слід у слід за Шаб-люком не йшов. Кажу ж тобі: докопуйся. Зрадник — то зрадник, а ні... Щоб раз і назавжди міг сказати: "Ні!"
Позаду них раптом почулися кроки. Обидва озирнулися. Неподалік, біля пригаслого вогнища, стояв кремезний парубійко років шістнадцяти. Шерстяний спортивний костюм, в'язана шапочка, в руці книжка.
Огнище було велике і, з усього видно, давнє. Але обабіч нього чорніли свіжозакіптюжені рогачі, а поруч, між камінням, стояв обчаділий казанок.
— Оце він і є — Козарук,— полегшено зітхнув Крижань. Ніби поява Гриня одразу знімала всі питання.
— Тільки не треба зараз про човен... — прошепотів Оснач старому. — Не час. Потім.
— І не казав би нічого,— пробурмотів Крижань, відходячи назад. — Поговори сам. Я тільки заважатиму. Тут побуду, біля човна.
— Ну, за човен ви пробачте,— розгублено всміхнувся Козарук, по-своєму витлумачуючи ситуацію. — Треба було запитати, попросити. Але... Ольга вже повернула його. Напевне, розминулися з нею в плавнях.
— Не розминулися,— відповів Радомир. — Човен на місці, все гаразд. Нам треба поговорити.
— А ви... той журналіст, що приїхав?..
— Той. Ольга розповіла?
Гриньо мовчки кивнув. Якусь мить Оснач вагався, не знаючи з чого почати. Хотілося, щоб розмова була серйозною і відвертою.
— Слухай, ти що, надовго перебрався сюди?
— На кілька днів,— відвів погляд Козарук. — Хоча з радістю жив би тут усе літо.
— Я теж не відмовився б відпочити в такому райському куточку. Тиша, птахи, чисте повітря, вудочка... Але нічого не вдієш: життя диктує своє. Ну що ж, вважай мене своїм гостем, показуй острівець. — З'ясовувати причини, які спонукали Гриня до цього робінзонства, Оснач поки що не збирався.
Острівець був, на диво, кам'янистий, зелений мох вкривав валуни, а трав'яні килимки зеленіли тільки в западинах-оазах, на занесеному степовими бурями грунті.
Сама Чорна Скеля звідси, із лощини, нагадувала потемніле, пошматоване штормами вітрило, та й невеличка печерка, в якій навряд чи могло б сховатися троє — була ніби каютою яхти-ост-рівця. Осначеві ввижалося щось романтичне, жюль-вернівське, і якби не очерет, що майже впритул підступав до острівця, важко було б повірити, що він лежить посеред степового озера і не миє океанська хвиля його береги. І приземкувата його хатина з розкошланою очеретяною стріхою зміцнювала відчуття відокремленості від світу.
— Сподіваюсь, у понеділок ти будеш у школі? — мовив Оснач ніби між іншим.
— З'явлюся, звичайно. Хоча й не хочеться.
— Конфлікт з Маркіяном Маркіяновичем? Тільки чесно.
— Ви вже й про нього знаєте?..
— Поки що це тільки припущення.
Підійшов Крижань, і обидва замовкли. У човні старому не си-ділося, та й, мабуть, цікаво було послухати розповідь Гриня. Він підійшов, проказав: "День сьогодні буде спекотний. І риба вже біля острівця. Багато риби. Сітку б сюди",— сів на вільний камінь і заходився обстругувати рибальським ножем невеличкий корч, що потрапив йому до рук. Оснач подумав, що присутність Крижаня стримуватиме хлопчину, але просити рибалку, щоб той знову залишив їх удвох, уже не міг.
— Листа твого я прочитав. Уважно прочитав. І з деким поговорив. Але поки що мені важко з'ясувати, як воно там усе було тоді, в сорок четвертому. А без цього поїздка моя нічого не варта. Тому давай домовимося: ти розповіси про Захара Шаблюка все, що знаєш. А ви, Георгію Миколайовичу, додасте до цієї розповіді все, що відомо вам. Згода?
— Якщо вже ви приїхали... — стенув плечима Козарук. Це був досить кремезний хлопчина, з борцівською шиєю і боксерськими плечима. Та й у гострому погляді чорних очей вже проявлялася твердість характеру. — Якщо приїхали, то про Шаблюка, звичайно, розповім. А про конфлікт з Маркіяном Маркіяновичем не хочу. Я ж про нього не писав, правда? Це наші справи, вони вам ні до чого.
— Дарма ти так вважаєш. Твій конфлікт із Маркіяном Маркіяновичем цікавить мене зараз не менше, ніж історія загибелі Захара Шаблюка. Не збагнувши суті цього конфлікту, я не зрозумію, чому навколо імені Шаблюка стільки неясного.
4
— Навіть не знаю... — завагався хлопчина, вислухавши Ос-нача і Крижаня. — Розповідати таке про вчителя... не хочеться. Небагато честі.
— Я запам'ятаю, що ти сказав це... Про честь,— зауважив Ра-домир.
Кілька хвилин Гриньо мовчав, збираючись з думками. Журналіст не підганяв його, розумів, що почати таку розповідь нелегко.
— Учитель у нас тут був, Полянський Василь Федорович,—несподівано прийшов йому на допомогу рибалка. — То я про нього кілька слів скажу, а тоді вже й тобі, хлопче, легше розповідатиметься. Так ото вчитель цей добре пам'ятав Захара Шаблюка. Пригадую, і в нас, у рибгоспі,— а він ще й лектором був — і на сільських зборах усе згадував про цього хлопчину, казав, що треба вшанувати його пам'ять. А коли ставили пам'ятник загиблим односельцям, Полянський і в сільраду ходив, і в райцентрі до начальства пробивався, щоб, значиться, вписали туди й прізвище Захара. І вже всі ніби погодилися. Але Вандевура, ікалося б йому, раптом узяв і нашкрябав кудись там листа. Так і так, мовляв, ніякий Захар Шаблюк не герой, а, навпаки, фашистський провідник, зрадник тобто. І що то він сам викликався показати фашистам, де переховуються моряки. А загинув .тому, що погано знав плавні. Одне слово: втопився разом із карателями — туди йому й дорога. Й оскільки Полянський захищає свого дружка —зрадника, то, мабуть, і в самого душа гнила. Треба до нього уважно придивитися. Отож у школі йому не місце.