— Зможу… Зможу, коханий, — шепотіла Христина. — Я все зможу.
Тихо дзвеніли мотори літака. Христина дивилася в ілюмінатор на білу-пребілу країну чаклунських хмар, що пливли внизу.
Опісля вона розмовляла з черговим біля прохідної містечка. Молодий, хвацький сержант з цікавістю дивився на неї.
— Кого вам?
— Олега… Іванова…
— Він у польоті. Прийдіть трохи пізніше. Години за три. Погуляйте в парку.
Христина пішла до парку. Осінні каштани роняли на асфальт блискучі коричневі плоди. Під старими в’язами відставники грали в шахи. Няньки й матері з колясками прогулювалися алеями.
Дівчина присіла на лавці поряд з молодою білявою жінкою, котра колихала на руках дитя, яке солодко спало, інколи посмоктуючи пустушку. З другого боку сиділа ветха бабуся, в’язала рукавички.
Христина глянула в небо. Там реактивний літак вимальовував дивовижні квіти на блакитному полотні простору. Білі смуги ткали фантастичні візерунки, сходилися, розходилися…
— Орел! — схвально зітхнула бабуся, спостерігши, що Христина дивиться на карколомні фігури пілотажу. — Чудеса, їй-богу! Глянь, як кренделі виписує!
— У небі — орел. А на землі — мізерний півень! — їдко сказала молода жінка, ніби ждала, щоб виплеснути свій біль.
— Про що ви? — здивувалася Христина.
— Та про орла ж. Ось його орленя, у мене на руках. Говорив палкі слова, підносив до неба. А потім, потім — ось це…
— А він? — майже беззвучно запитала Христина, бліднучи від тривоги.
— А він сказав, що я йому крила хочу зв’язати.
— Сволота!
— Та ні, — з досадою відказала молода жінка. — Непоганий хлопець. Славний, щирий. Тільки серцевини нема, як у тих, давніх героїв, про яких ми мріяли. Не всі такі, а ось мені попався такий. Нічого, ми з сином сильні, витримаємо. А Олег хай буде вільний. Свобода! Ян він часто промовляв це слово. Але що він розуміє в свободі?
— Як його прізвище? — затамувавши подих, спитала Христина.
— Іванов… Олег Іванов. А хіба що?
…У світ згадок вдерлися п’яні крики. Вона розплющила очі. Від палаючого багаття до неї наближався червонопикий з ножем в руках. Хижо посміхався.
— Ну що, красавиця, пограємося? Чи в тебе теж заповідник? Га-га-га! заповідник "Надія"! Го-го-го!
…Біла постіль. Скручене мукою лоно, безмежний вогняний біль, що заливає всесвіт. Крик дитини…
…Бігає вистрибом по галявині, понад квітами, жваве козеня.
… Тягнеться рученятами до бинтів на личку синок.
— Мамочко, мамо… зніми пов’язку… дай мені сонечко…
…Самотня могилка на вершині дюни.
…Підвішена на дубовій гілляці косуля, розтерзана, обгризена…
Червонопикий різонув по вірьовці, підхопив безвільне тіло Христини, повалив на траву.
— Тримай її за ноги, — ревнув він.
А вона ще не могла вирватися з потоку безсилля і спогаду, була десь далеко, далеко… Йшла з братом Юрієм лісовою стежиною. І пливли сиві тумани понад деревами, понад галявинами. Христина зупинилася, сумовито замилувалася краєвидом.
— Краса — захоплення й страждання, радість і мука, — ніби в сні промовляла вона. — Навіщо вона тут, у безодні терзання?
— Чому ти так, сестричко? — докірливо відповів Юрій… — Особиста трагедія заступила тобі всю радість світу.
— Радість? — скрикнула Христина. — Радіти можна, лише втративши пам’ять. Але як я зможу забути його змучений голосок: "Мамочко, я хочу бачити сонечко!". Всі джерела радості в цьому світі отруєні для мене. А якби він був живий! Хіба не вмирають інші діти? Все живе тріпоче в страху перед смертю, перед мукою… і поспішає в її жадібну пащу… Братику! Доки в світі страждає хоч одна душа — нема радості в світі! Бо мільярди радостей перед одною мукою — злочин!
— Ну, це ти вже пішла далі Достоєвського у своєму максималізмі, — м’яко озвався Юрій. — Зажди, не нагромаджуй. Адже не в печалі ти зачинала дитя? Адже раділа?
— А потім?
— Так, було потім… Але ти хочеш радіти безтурботно. Не задумуючись. Життя вимагає ще й плати…
— Кому я повинна платити? За що? За мить насолоди — вічність муки? Це — рівновага добра і зла? — іронічно запитала дівчина.
— Треба збагнути, — задумливо промовляв Юрій. — Ми ще не розуміємо. Ми ще не відаємо, навіщо прийшли в цей тяжкий і прекрасний світ. Релігія стверджувала сваволю творця, а ми відкинули міфи і прийняли сліпий закон необхідності. Але життя — то незглибинна тайна! Хто скаже, за яким поворотом стежки пізнання нас осяє істина?
Печально-прозорі очі Юрія вдивлялися в глибину неба, ніби шукали там розгадки.
— Так, сестричко. Людина — це заповідник Світла. Надія Сонця й зірок. Надія на перемогу над силами мороку й хаосу. Страшними втратами та зусиллями ми стверджуємо цю перемогу. І тоді, коли впадуть заборола мороку, ми побачимо, що радість здобутку перевершить найвищі Гімалаї зла й муки…
…Блискавиця вдарила в груди. Стало тяжко дихати. Христина пробудилася, прийшла до тями, відчула на собі тягар чужого тіла — смердючий і страшний. Зав’юнилася в судорожному зусиллі на траві, намагаючись звільнитися. Оскаженілий бандит рвав на ній плаття, ліфчик, вона була майже повністю оголена, але яра сила вливалася в її руки, і вона шалено впилася нігтями в пику напасника. Він скрикнув, гидко матюкнувся, вихопив ножа.
— Зачекай же! — прохрипів люто. — Не хочеш добром… мертву візьму!
За кущами почувся гавкіт собаки. Бандити остовпіли. З гущавини вискочив Сава, кинувся до браконьєрів. Червонопикий схопив рушницю, звів курки. Постріл, другий!
Сава впав на землю, підскочив, як пружина, прийомом карате збив напасника з ніг. Другий браконьєр накинувся на хлопця з ножем, але теж гримнувся на землю, скрикнувши від болю в плечі.
Сава схопив рушницю, звів курки. Злочинці, підхопившись з землі, метнулися в чагарі, аж залопотіло. Здалека почувся погрозливий вигук:
— Зажди, лягавий! За нами боржок не пропаде!
Сава підійшов до Христини, допоміг їй встати. Вона була нага, як дитя, але не помічала того. Дивилася на рятівника заворожено, ніби в сні. Торкнулася пальцями його щоки.
— Це ти? Ти — не сон? — прошепотіла вона, ще не вірячи своєму рятунку.
— Я, — винувато пробурмотів він, дивлячись їй під ноги. Потім хутко зняв свою сорочку, віддав їй. — Одягни. Вона велика. Я одведу тебе до сторожки. Пробач, що затримався. Батько твій показав мені стежку, я прийшов, а тебе нема. Я жду, жду, тебе нема. Серце тривожиться. Я вирішив шукати. І ось…