Тиша. Шепіт очеретів. Співи птахів. Спокій.
І ось стіна ситнику та очерету залишилася позаду. Купини й болото поволі перейшли в галявини, порослі оксамитними травами та барвистими квітами. Розмаїті метелики пурхали над ними, подібні до рухливих незабудок або білих гвоздик, що раптом одірвалися від материнських стебел. Вірний радісно завищав, побіг вистрибом між травами, толочачи квіти.
З’явилися кущі. Узлісся. Дівчина заглибилася в ліс. Сава побачив стовп з написом: "ПОЛЮВАННЯ СУВОРО ЗАБОРОНЕНО. ЗАПОВІДНИК "НАДІЯ".
Хлопець на хвилину зупинився біля стовпа, щось хотів сказати дівчині, котра стрімко віддалялася, простягнув до неї руки… і знову опустив їх, мовчки кинувся доганяти її.
Ліс щасливо вирував пташиним гомоном, святкуючи вічну феєрію радості. Промені сонця пронизували густе віття дубів, беріз, хвойних дерев, і хлопцеві здавалося, що ті світлові тремтливі нитки сплітають докупи тріпотливе зело, повітря, квіти, хмарини в небі і пташиний спів у казковий, дивний килим.
Між деревами заворушилося щось велике, незграбне. Гавкнув пес.
— Вірний, мовчати! — наказав Сава.
Велично вийшов назустріч дівчині лось, довірливо витягнув губи до неї. Вона зірвала пучок трави, подала. Лось прийняв гостинця, почав задумливо жувати. Чорні очі тварини були вологі, глибокі й ніжні. Дівчина ласкаво погладила лося біля вуха, поцілувала в ніс. Сава дивився на все те чудо здалека, роззявивши рота. Знав, що лосі легко приручаються, що кожна тварина відчуває ласку й прагне до неї, але ось тут, тепер, картина повної гармонії між людиною й твариною, повної довіри жителя лісу до мислячої істоти вразила його до глибини душі.
Дівчина оглянулась, мовчки кивнула: ходімо далі. Лось тихенько рушив у кущі.
Мовчки йшли ще кілька хвилин. І відкрилася галявина. Довкола неї було багато ясел для годівлі тварин, кормушок, копиць сіна. На протилежнім боці біліли стіни будиночка, над дахом вирізнявся флюгер, антена телевізора. Над хащею лісу виднілася пожежна вишка.
Дівчина підвела Саву до невеличкого ставочка: в нього впадав, весело дзюркочучи, пустотливий потічок, прозорий і чистий.
— Помийтеся, — сухо сказала вона і рушила до будиночка. Над нею закружляли горлиці, галки. Сідали на плечі, на голову, радісно гомоніли, вуркотіли… Поважно зашкутильгав від сарайчика молодий лелека з перев’язаною ногою. Дівчина зупинилася, схилилася над ним, щось зашепотіла. Птах стріпнув кілька разів крильми.
Сава з болем і ніжністю дивився на неї. Одвернувся, повільно занурився в ставочок, що виявився достатньо глибоким. Гидливо почав полоскатися, щоб хоч трохи одмити вбрання. Ще раз глянув услід своїй рятівниці. Вона вже підходила до ганочка, з даху зірвалася хмара білих голубів, закружляла над дівчиною.
Сава зітхнув, прополоскав у воді вбитих качок. Вода в ставку скаламутилася. Хлопець важко вибрів на берег, кинув свою здобич на купку, з огидою здер з себе вбрання. Наблизився поранений лелека, здивовано схилив голову, глянув одним оком на мертвих птахів.
Хлопець з розгону стрибнув у воду, проплив кілька кругів. Знову вийшов на берег, намагався викрутити мокре шмаття, щоб хоч трохи просушити. До нього непомітно підійшла дівчина, тримаючи в руці пакуночок. Він випростався — високий, статурний, широкоплечий — поглянув на неї, як побитий пес. Темно-сині очі докірливо різонули сумління, але він не одвів свого погляду. Запитав:
— Як вас звати?
— Христиною, — відповіла вона і подала пакунок. — Переодягніться.
"Вона… вона, — холодком пройняло серце. — Що ж робити? Сказати чи ні?".
Він розгорнув газетний папір, побачив чорний спортивний костюм. Запитливо глянув на неї.
— Дякую, — сказав ніяково. — Я не забуду вашої щедрості. Я зумію віддячити…
— Забудьте про те, — суворо мовила вона. — Оце шмаття візьмете? А ні — я поперу, приведу до ладу… і пришлю, якщо залишите адресу…
— Не треба, — спалахнув він. — Можна викинути.
Він хутко одягнувся. Дівчина задумливо дивилася на верхів’я дерев, ніби поруч нікого й не було. Біля неї повільно походжав лелека, щось тихенько стрекотів.
Сава підійшов до дівчини, помовчав. Спанієль теж дивився на неї, помахував хвостом.
— Як мені дякувати?
Вона заперечливо похитала головою. Зробила знак — пора йти. Сава рушив за нею. Вона зупинилася, вказала на купку качок.
— Заберіть… здобич.
Він неохоче начепив на себе вбитих птахів, взяв згорток з мокрим вбранням.
Рушили. Пірнули під прохолоду вікових дубів, під покривало золотавих сосон, задумливих берез, тремтливих осик.
— Тук-тук! Тук-тук! — старанно довбав десь кору дятел.
Застрибала поміж чагарями косуля з дитинчатами.
Христина йшла лісовою стежиною, ніби не торкалася землі, велично, спокійно, задумливо.
Калейдоскоп кольорів і звуків. Неповторна, незбагненна, вічно нова, вічно юна пісня лісу. Чи то казка, чи то сон?!
Обірвалося диво! Ревище, гуркіт оглушили Саву. Вони підійшли до асфальту. Хлопець отямився, глянув на дівчину. Вона стояла біля стовпа з дощечкою. А на ній напис: "ЗАПОВІДНИК "НАДІЯ".
Повз них з гуркотом проносилися машини, дорога дихала спекою і бензином.
— Мені пора, — сказала Христина. Погляд у неї був відсутній. — Щасливо…
— А як же… — хотів утримати її Сава.
Вона не оглянулась, не зупинилася. Розтанула в гущавині чагарів. Як привид, мов тінь. Ніби казка.
Марево кущів, віття променистих зайчиків поглинало її повільно-повільно, але невблаганно. Сава розгублено дивився їй вслід, намагався щось крикнути, зупинити, та вуста були безмовні, руки не сміли звестися, ноги не рухалися з місця.
І ось її нема. Ніби й не було. Ліс мовчазний і спокійний.
Хлопець важко зітхнув, глянув на асфальт. З піснями й реготом наблизився автобус. З його віконець звисали гірлянди убитих птахів. Машина зупинилася, відчинилися дверцята.
— Сідай, мисливцю!
Він втиснувся в тісний салон півторатонки. Назустріч йому потягнулися жадібні руки й очі, Мацаючи, оцінюючи здобич. Нелюдські, дивні очі!
— Ого!
— Везе ж людині!
— Молоток!
— Ну й дає!
— Ох і кадр!
— Де добув?
— Ха-ха! Так він тобі й сказав!
Пливуть, пливуть назустріч казкові краєвиди — ліси, переліски, озера, плеса Дніпра, луки.
Сава дивився на все те — і не бачив. Довкола йому підморгували, щось показували, кривлялися, та він не чув ні слова. Перед внутрішнім зором повільно, мов у невагомості, пливла понад луками, понад квітами Христина, дівчина із заповідника, синьоока мавка з суворим, замисленим обличчям… а вгорі, понад нею, радісна хмаринка білих голубів.