— Такий гіркий досвід у тебе, брате Джордано, і все-таки ти зберігаєш дитяче мислення.
— Я знав, що ти прийдеш, — зітхнув Джордано, — і знав, що станеш говорити сентименти, шукати стежки до мого серця. Дарма! Не брат я вам віднині. Вчорашній присуд навіки розірвав усі мости між нами.
— А може, їх і не було? Може, їх лише треба було будувати?
— Всі мої книги — пошук мостів.
— Навпаки — повне знищення всього сталого, що будували й плекали люди, — заперечив інквізитор. — Я втомився доводити тобі очевидне. І все-таки звідки ти знав, що я прийду?
— Звідки? — перепитав в’язень, задзвенівши кайданами. — Просто знав, відчував. А взагалі розгадка проста: ви забираєте в мене головне, що цінуєте, — тіло, насолоду буття, владу, речі, — а я не прошу вашої милості. Хочеш знати — чому?
— Хочу. Втрачаючи життя, що сподіваєшся мати на заміну?
— Хіба все міняється на щось або за щось?
— Безумовно. Це принцип рівноваги сущого. На цій основі тримається суд — корінь буття. Згадай святе письмо — історія світу починається з порушення рівноваги, і за це треба платити.
— Навіть ціною жертви сина божого?
— Навіть такою жертвою, — підтвердив інквізитор, — і насамперед такою. Бо, щоб утвердити справедливість, творець повинен мати сувору безжальність до самого себе, щоб ніхто не сумнівався в його верховному праві. Ми — слуги церкви — лише уподібнюємося божим начертанням. Тому твої безбожні вчинки, спонукані гординею, жадобою виключної слави, зустріли осуд церкви.
— Це я вже чув, — спокійно мовив Джордано. — Гадаю, не для схоластичних суперечок ти спустився сюди?
— Не для того. Ще раз запитую: що сподіваєшся отримати замість життя, яке віддаєш так необачно?
— Хіба мало людей віддають щось безкорисливо іншим? — задумливо спитав Джордано. — Хіба Месія йшов на Голгофу ради якогось зиску?
— Безумовно, — кивнув інквізитор. — Недарма ж на хресті він сказав: "Сталося!". Отже, він отримав те, що волів!
— Звідки ти знаєш, що саме "сталося"? — іронічно запитав Джордано. — Як ти можеш твердити, що учитель побачив чи відчув те, що бажав осягнути? Як ти можеш запевняти, що це "щось" він отримав на заміну тіла, життя чи ще якогось лахміття, котре ви так цінуєте? Може, його "сталося" — лише радість в’язня, котрий навіки звільняється з темниці, яку сам будував, прихорошував, освячував. А втім — навіщо брати такі великі приклади? Що отримує мати, породивши дитя? Часто лише горе й муку. Так і я, жадаючи подарувати людям новий обрій, не отримую нічого, крім осуду й страждання… і не волію нічого іншого.
— І все-таки доки людина живе — є надія щось мати: дихати, милуватися небом, зірками (яким ти твориш апологію в своїх книгах), бачити світ, отримати найпростіші радощі плоті… А коли все щезає…
— Все? — усміхнувся Джордано. — А куди воно щезає — все?
— Для тебе — щезне!
— Невелика ж твоя віра в життя вічне.
— Слухай, брате Джордано. Поговоримо щиро. Нас ніхто не чує. Дозволь, я присяду ось тут, на твоєму скорботному ложі. Сядь і ти.
— Я стоятиму, говори. Я хочу дивитися на зорі, вони від мене нічого не вимагають, а дарують безмір’я.
Інквізитор довго мовчав, ніби прислухався до нечутних дум.
— Хочу відкрити тобі, Джордано, нашу таємницю.
— Я слухаю.
— Брате Джордано! Бога нема…
В’язень беззвучно засміявся, в його очах блиснули веселі іскорки.
— Ти хотів здивувати мене? Я давно знав, що ви безбожники, але не філософи-атеїсти, котрі викликають повагу, а грубі богофоби.
— Як ти міг це знати?
— Дуже просто. Люди, які проповідують щось, а діють всупереч своїм деклараціям, — не вірять в те, що стверджують. Ви проповідуєте ім’ям бога любові, а дієте ім’ям його антипода. Отже, не вірите в свій риторичний ідеал. Хто вірить, той ототожнюється з ідеалом. Хіба не так?
— Правду мовиш, — помовчавши, згодився інквізитор, непорушним поглядом пропікаючи в’язня. — Ми прийняли ношу, яка нам ненависна. Але повинні нести її, щоб творити свою справу.
— Яку справу?
— Божу. Оскільки його нема і ми — лише привиди в тумані буття, поміж лютих і жорстоких стихій, то ми повинні об’єднатися, щоб не загинути, утвердити себе над безоднею — бодай за рахунок інших життів. Ось чому церква нещадна до інакодумців: вони розпорошують сили, вони вносять непевність і волюнтаризм у плебейські душі, котрі ми жадаємо ввести у річище узгодженості.
— Якщо ви — привиди, то все, що дієте, виявиться теж примарою. Воно щезне, як нічне видиво.
— Ми живемо сучасною миттю, — сказав інквізитор. — Можливо, є лише вона. Ми хочемо нагромадити потенцію вічносущого тепер. І, може, колись мить породить дивне буття, як непорочна Діва. Ми будемо деміургами того буття…
— Жахливе дитя народиться від такої "Діви", — суворо сказав Джордано. — По образу й подобі все зачинається й твориться. Не гадай, що ви обійдете закон причинності й відплати. Сієте кров і вогнища — не зберете врожаю гармонії. Мить жорстокості породжує вічність ненависті й злоби…
— Ти не збагнув, не проник в потаємну суть мого задуму…
— Та ні, збагнув! І дозволь відверто сказати тобі, що — в іншому світі живу. Ми маємо однакові тіла, мову, історію народу, але душі наші живуть в інших вимірах. Ви бачите світ, як товпище привидів. І бог ваш — привид, жорстокий упир, що утверджує абсурдне буття серед безвидності. А я бачу світ, як світанок чарівного дня краси й любові. Ще сутінки скрадають небосхил, ще панують тіні і привиди на землі, ще очі й почуття сплячих жахаються вигаданих потвор, та вже бубнявіє зерно життя під грунтом, незабаром зійде сонце і радісні парості потягнуться вгору, до зірок. І в просторах далеких сфер зустрінуться дружні руки крилатих геніїв, щоб створити братерство розуму в безмежжі. Не — для суду, не для муки й відплати, а для радісної гри. Так, так; не хмурся! Світ — лише яйце, в якому задихається пташеня розуму. Яйце Великого Життя, про яке ми ще нічого не відаємо… проте є його часткою, його співучасником. Розломити шкаралупу яйця — ось доля розуму! А ви — боїтеся цієї вогненної справи; бо за межами яйця — для вас місця нема. Ви — безкрилі! І тому обрізуєте крила всім, хто пробує їх виростити у темряві планетарного яйця. І старанно затикаєте всі проломи, що їх прокльовують зрячі пташенята. Дарма! Світанок розуму настане так же неминуче, як і схід сонця…