"У сей же рік, коли Всеволод діяв лови на звірів за Вишгородом, і коли розкинули тенета, і люди зняли крик, упав превеликий змій із неба. І перелякалися всі люди, бо в цей час загула земля — багато хто чув".
Це з Руського літопису.
Достовірний, як кажуть, факт, що трапився під Вишгородом, неподалік Києва на княжих ловах. І раптом, коли розкинули тенета і ловчі крик здійняли, наміряючись заганяти звіра, аж з неба — торох-бабах! Превеликий змій! І що з того, що у виданні літописа, під цим записом Нестора ("Повість минулих літ") є виноска "Йдеться про падіння на землю метеорита, вогненний слід якого вважали за небесного змія"; що з того, як і через сотні та сотні літ після тієї події під Вишгородом, мої односельці, як ще раніше давні русичі, теж були певні, що з небес таки може звалитися на світ білий вогненний змій. Про якісь там метеорити старі люди за моєї пам’яті і знати нічого не знали. Та й не повірили б у них — що з неба може падати... каміння. Тут мої односельці ще й на початку середини минулого століття були цілком солідарними з незнаною їм Паризькою Академією наук, яка в році 1772 з приводу метеоритів нічтоже сумняшеся винесла такий вердикт: "Як відомо, каміння в небі немає і бути не може. А тому, різні чутки про нього, що воно звідти падає, явно брехливі". Отож, ні про яке каміння, що падає охоплене вогнем (як це каміння може... горіти?) з неба, мої односельці, як ще раніше паризькі академіки, тоді не вірили. Інша річ вогненний змій — це може бути. Народна пам’ять зберегла про таких небесних тварей дитинну віру, що вони таки час од часу прилітають із зоряного нічного неба (а втім, часто для непосвячених вони маскуються під зірки, що падають). Ось і до тітки Лизавети він тієї весни прилітав і в димар її хати шугнув — тільки загуркотів, окаянний!
Взагалі, найжахніший спогад мого дитинства — це якраз той, коли до тітки Лизавети прилітав з неба... Ні, ні, не якийсь там метеорит (бо яке ж каміння в небі, га?), а він, голубчик триклятий, огненний зміюка, будь він неладний! Кілька ночей по тому я навіть спати боявся, — а раптом і до нас у хату, з гуркотом, свистом та шипінням припреться те страховище — яскраво-червона вогненна зміюка?
Перед тим у тітки Лизавети нагло помер чоловік. Тільки з війни повернувся, тільки вони жити почали, радіючи одне одному, а до нього — опряга... Казали, од ран, принесених з війни, і не стало чоловіка... В розквіті літ, коли вже відгриміла війна. Тітка дуже за ним побивалася і марніла в тузі й печалі. (Жила вона самотньою по смерті чоловіка, дітьми вони ще не встигли обзавестися). А давно відомо: вдови, які побиваються за померлими чоловіками і приваблюють вогненних зміїв, превеликих спокусників, званих у народі лярвами. Так старі люди переповідали билиці прадавніх часів. А ще казали, що вогненні змії є особливою різновидністю зміїв, тобто втіленням диявола, Сатани і бісів взагалі. Як точніше, то біс в образі й подобі небесного змія і літає до самотніх жінок. А вже до якої вдовиці чи дівиці внадиться такий окаянний кавалір, то нещасні після відвідин нічного залицяльника починають сохнути, худнути і згодом помирають. (Буцімто на довершення до всього, змії ще й молоко у них смокчуть з грудей). Тож і застерігали ту чи ту вдову після похорону чоловіка: сорок днів по смерті можеш плакати-побиватися, а далі живи, як і всі. Не марній задарма, не тужи в самотині, бо привабиш до себе небесного зальотника (а в нього може перетворюватися навіть звичайнісінький чаклун, який багне з жінками закрутити оте саме, шури-мури), то пиши пропало. Та й хіба не про це, не про сексуальних вогняних зміїв, які лицяються до вдів, розповідається у казках? Як і в піснях та билинах. Он Змій Тугарин навіть спокусився на честь жони князя Володимира Опраксії — буцімто тримав руку в її пазусі. І не де-небудь в кущах, а за бенкетним столом! На виду у всіх! Знахабнів зміюка та й годі. Інша княгиня, молода Маринка-потравниця від Тугарина Змієвича так і народила — щоправда, могутнього богатиря Вольха Всеславича, та все ж...
Ось і до тітки Лизавети (надто вона побивалася за чоловіком, та й до всього ж була гарною молодицею — чорноока, чорноброва, з лиця хоч воду пий, кров з молоком, завжди в неї коса навколо голови віночком викладена, завжди вона у вишиванці ходила) і прилетів однієї ночі той спокусник з неба — бо як до такої жіночки та ще самотньої, не з’явитися? Тут і змій не втримається, от він і спокусився. А хіба на таке здатне якесь там каміння, хай би воно й водилося в небесах, га?
Під час того візиту я, звісно, безтурботно спав, а почув про жахну подію лише вранці. А втім, село тієї ночі теж, як завжди, спало, про нічного зальотника дізналися від сторожа діда Левка. Він і поселян зґвалтував, та так, що до ранку ніхто більше й очей не стулив.
Спершу в чорному небі (діло було глупої півночі, коли тільки-но перші півні проспівали), розказував старий, невідь де взялася яскрава зоря, не така, як усі. Вона стрімголов понеслася небозводом, наче краючи його навпіл — зверху до низу. А летючи до землі, на очах перетворювалася в сліпучу вогняну кулю, що при стрімкому падінні невдовзі почала витягуватися. За нею потягнувся димний слід, що теж світився. А потім, як уже була над селом, у неї з’явилася вогняна голова з одним оком, що червоно блимало, як ото жарина жевріє, а за головою й тулубищем витягнувся тонкий хвіст, що так і зміївся. А на позір той нічний літун — точнісінький змій, тільки й того, що летючий та вогняний. Ось тоді сторож Левко, загледівши таке страхіття, і заволав не своїм голосом, бо ж змій той падав на вигін. Як спершу дідові здалося — прямцем на нього. ("І якому змієві знадобилося б те старе луб’я?" — маючи на увазі діда, сміялися потім жінки). Старий з ляку й закалатав билом у рейку, підвішену на вигоні, як то в неї калатали при пожежі.
А тим часом щось лулуснуло-тріснуло над селом, далі гуркнуло, наче вибухнуло, шугонули іскри — наче з гарячого заліза, коли його молотом клепають — з димом, що довго світився. Чи не до самого ранку висів він над селом.
А сам змій буцімто й шугнув у димар хати тітки Лизавети, що була неподалік на белебні — розсипався над димарем іскрами й зник у ньому...