Копачам укинули до криниці воловоди, щоб обв’язалися, бо проникали вони глибше й глибше в землю, стукіт глухнув, а далі й зовсім стих, і враз примарилося Ганні Палійчучці, що весь цей нарід зійшовся не на місце бузувірського злочину, а до космацької церкви на престольний празник, й вона повинна запросити на обід шановного письменника і його товариша, які колись, ще студентами, заночовували в неї під час мандрівки в гори; гей, та напевне Шинкарук уже все те, що тоді побачив, списав, а може, й книжку захопив зі собою…
"Пане Шинкарук, — шепнула до вуха Миронові — вже–м не сподівалася вас уздріти: казали космацькі вчителі, що так високо пішли–сьте вгору, аж вас не видно".
"Надто далеко від землі ніхто відірватися не може", — усміхнувся Мирон, пильно приглянувшись до писанкарки.
На її обличчі крізь сітку зморшок пробивалася колишня врода — була Палійчучка чи не найгарнішою молодицею в селі, проте жила самотою і скритно гріховодила, а студентам, які ще в серпні сорок шостого прийшли проситися до неї на ніч, мовила лукаво: "То чого вас аж два, одного прийняла б на довше, а так переночуєте в стодолі на сіні… але якби котромусь дуже закортіло, то най поночі сам прийде"; ні один не прийшов у гарячу постіль до писанкарки: Йосафат відразу міцно заснув, а Мирон промучився в невтримній хіті до ранку; перед полуднем Ганна покликала хлопців до сніданку й по черзі придивлялася кожному в обличчя, ніби вибирала одного для себе, і врешті вимовила: "Ви б, Мироне, ліпше мені пасували", — і не раз потім каявся Шинкарук, що побоявся тоді зазнати першої втіхи, чей на ту пору жінки ще не знав; тепер дивився на відцвілу молодицю й, на диво собі самому, відчув до неї потяг.
"Трохи постаріли–сьте, пане Мироне, — зітхнула Палійчучка, і її обличчя осунулося підківками до блідих уст; зрадлива хіть, яка колись не дала Миронові заснути в стодолі, вмить погасла, а Ганна, геть–чисто забувши, що то нині за днина, запрошувала Шинкарука гейби на празнешний обід: — Підете зі мною, попоїсте, а потім побудете трохи в горах на свіжому люфті, хату маю велику, ще–м добудувала дві кімнати, і чисто в мене та й прибрано — най сховається коломийський музей перед моїми світлицями! — Жінка врешті перестала нахвалятися і вже доправлялася: — Таки підете до мене, Мироне, та й вже! І тих панів, то, певне, заграничні, беріть зі собою".
"А ви хіба не впізнали, Анно, — цього, що стоїть біля мене, мали б пам’ятати: то пан Орест Потурай — "Ворон"…"
"Падоньку — окружний провідник СБ! А як він тут зацвів і звідки його знаєте?"
"Світ тісний, Анно: приїхав Потурай погостювати в рідному краю, бо вже можна, й голландського генерала, який за війни тут побував, прихопив зі собою… Та ви і його, Едварда Ґоттеґема, певне, колись бачили…"
Та пропало враз празнешне свято для Ганни — почувся глухий покрик з криниці:
"Тягніть!"
Й стало так тихо довкруж, що чутно було, як, втираючись об верхню цямрину, шурхотять воловоди, що за них взялися обидва Гулейчуки. Натовп завмер, а найцікавіші, які оточили колом яму, прикипіли очима до отвору, і врешті виринули нагору два білі кістяки, зв’язані докупи іржавим колючим дротом, — люд зойкнув, бо ніхто такого не сподівався зріти: на бруствер лягли останки двох осіб, які ніби зрослися; голова меншого скелета була повернена до ребер більшого, дрібні руки, мабуть, дівочі, оповили чоловічий тулуб — так вони, певне, зустріли колись хвилину смерті.
Чужинці й Мирон із Йосафатом стояли закам’янілі, бо таку жорстокість важко було осмислити; Юрко Гулейчук опустив шнура, нахилився над кістяками й різко відступив назад, він був переляканий і блідий, Пилип помітив збентеження брата, прошив його підозріливим поглядом й буркнув: "Чого ти?.."; тої миті підбігла Ганна й зняла з шийного хребця меншого кістяка оздобу, схожу на прогнилу вишивану гарасівку, піднесла до очей, розпачливо скрикнула і тут же змовкла, пооглядалася, чи люди не почули її зойку, — ніхто не звернув уваги, тільки Юрко Гулейчук скрадливо схопив Ганну за зап’ястя, щоб відібрати знахідку; жінка не зрозуміла, для чого це йому, та по перестрашених Юркових очах збагнула, що багато важить вона для нього, притиснула кулак із затиснутою оздобою до грудей, і ніхто не міг би розтулити її пальців; Юрко відступив, а Пилип ще довго виймав з криниці людські останки, вряди–годи спідлоба позираючи на брата, який позадкував і сховався за Мироновою спиною, й у міжчассі лягали на Пилипове обличчя тіні подиву, збентеження й несамовитої підозри… Врешті витягли й копачів із криничної ями, і один з них сказав до народу:
"Роботу скінчено. Розходьтеся, люди добрі. До Страшного суду…"
Та люд ще довго стояв, справляючи мовчазний парастас над жертвами злочинців; нарешті Ганна очуняла, винувато поглянула на своїх знайомих, немов була винна в цьому горі, та враз заметушилася біля них: однією рукою, бо друга заклякла на грудях, загортала Мирона, Йосафата, Ореста Потурая й голландського генерала, наче вони давно погодилися піти до неї на обід чи радше на поминки, торкнулася ліктем до Пилипа, а на Юркове пропите аж синє обличчя й не глянула й примовляла примирено:
"Та й що робити?.. Що робити?"
На автобус, який приходив із Коломиї до Яблунова понад вечір, а потім заночовував у Космачі, не чекали й подалися шутрованим путівцем, переходячи через мости над бурхливим Рушором, що звивався вужем між підніжжям горбів, допадаючи до Лючки й раз у раз перетинаючи космацьку дорогу, а попереду виростали з бескеть все вищі й вищі гори, затягнуті сизим мевом.
Затиснувши в кулаці крихту пам’яті, йде Ганна попереду, щоб ніхто не бачив у її оці сльози, вряди–годи впівголови оглядається, чи не полишила задалеко гостей, краєм ока схоплює постать Пилипа Гулейчука, за яким плентається згорблений Юрко: та най і вони заходять до неї на обід і допасовуються до високих гостей; ходи, ходи, Пилипе, посидь у моїх хоромах і пошкодуй, що багатство запопадаючи, втратив колись космацьку красуню, забравши для себе тільки й того, що її дівоцтво; за Гулейчуками, Мироном та Йосафатом останніми йдуть Потурай з генералом, — й чомусь вони враз зупинилися перед стежкою, що повернула ліворуч до урочища Лебедин, затягнувши зі собою далеко поміж гори простору галявину, яка ніби розсунула їх, розставивши по боках Гнилицю, Клифу, Кормитуру й Медвежу, і відмежувалася від Яблунова й Космача двома сусідніми мостами через Рушір.