Та вантажівки проїхали — чому їх так швидко вислали з району, а певне, з конспіративних міркувань, — лейтенант виборсався із замету й з колишньою ненавистю вглядався в темінь Лазів, де, напевне, за кожним стовбуром стоїть його убивця, і він згидився від того, що так недавно, коли наздоганяв підступну лярву, прокинулася була в ньому жалість до людей, яких прийшов убивати, — звідки той жаль взявся, звідки продерлася в пам’ять згадка про полковника Шполу, і як міг стати совєтський офіцер на одному боці з петлюрівцем, а хлібодавців зуважив ворогами; таж бо ні — запеклі його вороги тут, у цьому краю, в цьому селі — підступні, злобні й непримиренні, і він їх буде з насолодою знищувати, як нищив дотепер; у своїй пригоді лейтенант втішився, що планшетка залишилася при ньому — не міг навіть уявити, що сталось би з ним, якби гарнізонні документи потрапили в руки партизанам.
Лейтенант пустився бігти колією від автомобільних шин, втікав від зловісних Лазів — у нього визрівала надія на порятунок: поки вантажівки заїдуть у подвір’я гарнізону, поки оперуповноважений оговтається й пошле за ним до Калини Мазурихи, він поверне собі зброю, хоч би це коштувало чийогось життя, і та надія враз спалахнула блідим світелком у крайній хаті на Зрубі; він щодуху помчав на те світло.
* * *
Лейтенант обережно натиснув одвірну клямку й передихнув: він усвідомлював, що в нього вигляд жалюгідний і його поява в чужій хаті — без шинелі серед лютої зими — може викликати в господарів здивування, жаль або глузи, та ні в якому разі не страх, який в цій ситуації додав би йому владної сили, потрібної для порятунку; лейтенант увійшов у сіни й рвучко відчинив двері до кімнати.
Двоє людей — сивоголова жінка й чоловік з пишними закрученими вусами — схопилися з лавиці й німо стояли, мов на смерть засуджені, й утямив лейтенант, що його воля взяла верх; щоб не втратити над цими людьми владності, він вигукнув, до решти притлумлюючи господарів страхом:
— Как фамілія?!
Господарі далі німували: вони з дня на день чекали вивозу, були й готові, та коли врешті це сталося, і за ними таки прийшли облавники, безвихідь обезвладнила приречених, і тільки примус міг би їх вивести із заціпеніння; лейтенант зрозумів, що не сміє в цю мить відпускати попруги страху, він відкрив рота, щоб повторити нагальне питання й розчавити ним до решти переляканих господарів, поки вони не отямилися й не збагнули трагікомічності його становища, однак ще раз запитати не встиг: на покутті за столом досі не примічений сидів хлопець, якого, на вигляд, зовсім не діткнула тривога, він з дитячою цікавістю приглядався, як офіцер водно обтягує руками гімнастерку, що звисла мішком мало не до колін, і глузливі бісики засвітилися в хлоп’ячих очах — він зрозумів, що лейтенант в бігах і хоче просити в них допомоги; хлопець хихикнув у кулак і проказав з наївною безпосередністю:
— А вояк пояс загубив…
Тоді батьки отямилися, хлопцеві слова вмить здули з них ману страху, й сказав господар, долаючи тремтіння губ:
— Я Іван Андрусяк… А ви хто такий?
На коротку мить лейтенант зупинив погляд на господареві: його прізвище викликало в нього неймовірну догадку, він двічі тихо проказав: "Андрусяк… Андрусяк…" — і хижо зблисли в нього очі, проте тут же згасли; офіцер збагнув, що програв і, зніяковілий та зовсім безпорадний, заговорив прохально, аж запобігливо:
— Приключеніє трапилось, хазяїн… Я нємного замешкался в етой лярви, што на опушке, а ваші стєрви спугнули, і я залишив у неї ремінь з кобурою й шинель. Допоможи, отєц, вєк помніть буду…
— Що я мав би зробити? — запитав Іван, і мимовільна глузлива посмішка пробігла по його губах.
— Побіжи, то недалеко, й принеси, а я…
— Принести тобі зброю? — осмілів господар і засміявся. — Та я краще візьму тебе за шкірку й відведу в гарнізон. А там…
Лейтенант зблід, тепер страх добирався до нього, й він ставав господареві підвладний; відрухово лапнув себе рукою по боці, де на поясі мала б висіти кобура, й опустилася рука, зупинившись на планшетці, що теліпалася на перекинутому через шию ремінці, й тоді рятівна думка збадьорила офіцера, він узяв до рук планшетку й, натискаючи на замочок, заговорив, ніби торг правив:
— Не шуті, хазяїн, ти в моїх руках: ось тут список сімей, які завтра будуть вивезені, і твоя фамілія там… Як принесеш, тут же власною рукою вимажу тебе зі списку, пойняв? Ну йди, чого витріщив глаза?
Та Іван не зрушився з місця, стояв, не знаючи, що чинити; Марія подивилася на чоловіка й заперечливо похитала головою, тоді хлопець схопився з–за стола: втямивши враз, що тільки він зможе врятувати від вивозу свою сім’ю, накинув кабатину й зник за дверима, а тоді закричала мати: "Вернися, Васильку!", і, може, був би хлопець зупинився за порогом, якби не почув вигук батька: "Не вертайся, Василю!"
І Василька поглинула ніч…
— Що ти наробив? — кинулася Марія до офіцера. — Таж його уб’ють ті або ті!..
Шпола з люттю відштовхнув жінку, він уже достеменно знав, хто вона; Марія заточилася і впала на Іванові руки, тоді увіп’ялася поглядом у лейтенантові очі, вперто вдивлялася в них, ніби хотіла їх уздріти, а не могла, бо вони були бліді, безбарвні, немов полудою затягнуті, і крізь ту катаракту пробивалися проколені отвори зіниць; в очах лейтенанта не було найменшого проблиску добра, тільки ненависть і жадоба крові, ті очі осліпли від жахів, які він чинив, убиваючи пам’ять про своїх батьків, помщаючись невинним за своє народження.
Лейтенант знав, якими стають його очі, коли він лютує, сам боявся свого погляду, а тепер у ненависному позирку жінки уздрів себе, немов у дзеркалі; він відчував, що жінка спонатужується вгадати в ньому вбивцю її сина, а він тим убивцею був: коли господар назвав своє прізвище, лейтенант пригадав невловимого ройового Андрусяка, партизана без псевда, який налітав із своїм роєм на гарнізони в Лючі, Шешорах, Яблуниці, не залишав після себе жодного живого чекіста і зникав, мов привид, а Шпола таки вислідив його під Ґреготом, куди руки червонорубашників не досягали, підстеріг його біля джуркала, коли той пив воду, й скосив з автомата; поранений Андрій Андрусяк поповз на гору, кулі його вже не досягали, та знав Шпола, що зрешетований ройовий жити не зможе; начальник коломийського НКВД майор Молін навіть не похвалив його, не те щоби представив до нагороди, — Шполу й досі хлібодавці не визнавали за свого, і йому хотілося вбити хоча б десять Андрусяків, щоб заслужити довір’я, — і ось стоять вони перед ним, батьки ройового, стоїть партизанська мати і вдивляється в безбарвні очі Андрієвого ровесника, такого ж вродливого, як і її син, й напевне додумується, хто ж були вони — лейтенантові родителі, якщо син не забув матірньої мови…