"По–різному називають цей розсип зір: то Татарським Шляхом, то Дорогою Рабів… О, неспроста відбиток цієї дороги прочеркнувся рікою по нашій землі! І ми вийшли на битву, щоб прокласти Дорогу Волі".
І тоді запитав Василько в сотенного — ніби вже став дорослим мужем, партизаном, який засумнівався в доцільності нинішньої боротьби:
"А якщо знову ми програємо?"
Сотенний нервово смикнувся й проказав холодно:
"Хто так думає, хай залазить на піч, а не в окопи!..
І запам’ятай собі назавше, хлопче: війна наша безпрограшна, вона триває у різних формах уже тридцять років — від битви на Маківці до нинішнього дня — і буде тривати доти, доки остаточно не відвоюємо свободи. Хай і сто літ — були ж в історії столітні війни!"
Василько весь зібрався в ґудз від сорому, він хотів подякувати сотенному за те, що той так рішуче розвіяв його сумніви, хотів запевнити, заприсягтися, що до останньої миті життя не вступиться з поля бою і страху не знатиме, і зневіри ніколи не допустить до свого серця — все це прагнув Василько вимовити за одним подихом, та не посмів і писнути, боячись, що Чарнота не повірить жодному його слову, бо йому потрібні не обіцянки й запевнення, а діла; Василько чекав наказу командира.
Сотенний ніби відчув хлоп’ячу бентегу, сягнув рукою до лейтенантової кобури, вийняв револьвера, перевірив магазин — він був заповнений патронами, перезарядив, загнав кулю в дуло й перевірив запобіжник.
"Ти стріляв коли–небудь, хлопче?"
"Я ще ніколи не тримав у руках зброї…"
"То дивись уважно: револьвер зараз готовий до роботи. Відведеш запобіжник, а тоді натискай на спусковий курок шість разів — шість куль зрешетять груди ворога, а останню залиши — може, й для себе… Але цілься в груди, бо невмілий єси, і перша куля може проминути голову. А тоді буде пізно… То ось що, синашу: наша розвідка донесла, ще позавчора, що на самий Йордан відбудеться вивіз у Сакатурі. За наказом командира військового округу "Говерла" моя сотня має сьогодні зайняти сакатурський гарнізон і знищити його й вантажівки, які приїхали по ясир".
Чарнота змовк, немов чекав, що на це скаже Василько, та хлопець німо ждав наказу командира сотні.
"Ти тяжко нині схибив супроти своєї совісті, Василю, — стужавів голос Чарноти, — й мав би за це понести сувору кару. Але я тобі прощаю. Та чи зможеш ти простити сам собі?.. Тому я даю тобі тяжке завдання, і як його виконаєш, так порозумієшся зі своїм сумлінням…"
Чарнота знову змовк, і мовчанка ця була для Василька нестерпно довгою… А тим часом східний небосхил прочеркнувся рожевим пругом, і стало чутно, як замоцувався мороз на льодяній поверхні снігу: він люто натужувався перед світанком й висмоктував рештки кволого тепла із снігового окопу; твердий наст коловся, тріщав, партизани заворушилися, не витримуючи крижаного холоду; синю–ватий полиск Солтисової гори змінювався білотою, а на горизонті зі снігової габи видобувалося рожеве полум’я, воно виповзало із преісподньої рівним стовпом, і зчудувався хлопчина, коли побачив на другому краю небозводу вершечок ще одного вогненного стовпа, начебто мали сходити два сонця.
"То від морозу сонце міниться, — кивнув Чарнота головою на схід. — Зимова фата моргана… Що ж то за знак такий — лихий чи добрий? Та менше з тим… — Він сперся на лікоть, відперезав ремінь з кобурою й подав Василькові. — Ось що, Василю, забирай те, по що прийшов до Олени, і йди додому. А вдома вчиниш так, як звелить тобі твоя совість. Іди".
Василько підвівся, обтрусив від снігу шинелю, заперезався ременем, виліз із снігового окопу і не оглянувшись подався по твердому насту, прямуючи до лівого вогненного стовпа, який поволі виростав поруч із крайньою хатою на Зрубі.
* * *
Іван пам’ятав слова лейтенанта, а в думках усе дошукувався Василькової стежки і заспокоював себе: хлопець напевне вже серед партизанів, адже вони ще звечора підійшли з боку Лазів до Зрубу — сам чув постріли, та й чогось–то втікав від Олени лейтенант, полишивши в неї зброю й шинелю. У гнітючій мовчанці минала ніч, й старовинні стінні дзиґари, щогодини захлинаючись, вибивали час; нестримно йшло до ранку, й кожен із присутніх у хаті приречено чекав неминучості, яка настане, коли задніє, й кожен благав свою долю, щоб ніч ще хоч трошки затрималася — може, сама собою прийде якась розв’язка; та поріділи враз дерева в лісі, що досі стояв непрохідною стіною: розсуваючи букові стовбури, прокрадався проміж них ранок й засвічувався рожевим мревом на шибках вікон; в хаті стало холодно, й Марія, продувши в печі попіл, кинула на жар сухих дров, які вмить спалахнули, жодна розв’язка сама собою не приходила, й Іван заквапився її підігнати, бо ось–ось зійде сонце, й буде пізно; він підвів очі на офіцера й сказав тихо і твердо:
— Якщо ви, лейтенанте, згадали своїх батьків, то мусили б водночас усвідомити, що саме в минулому було для вас батьківщиною, адже ваші родителі не жили в небі, а на землі, яка мала якусь назву.
— Хай згадує лінивий, — відказав лейтенант спонурено, він ще не готовий був приймати господареві поради, — а я хочу жити не в пройденому часі, а нині. Нині!
— Так, то правда: людина не може перебувати в минулому, зате минуле мусить жити в ній… А як же інакше? Ви на початку нашої зустрічі сказали, що матері у вас не було: тоді ви ще були в безпам’ятстві, немов тварина, яка живе нинішним днем, а вчорашнього не знає, та несподівано для себе самого стали враз людиною, згадавши своїх батьків… Ви ж з їхньої дороги вийшли, пригадайте — з якої… А куди зайшли? — Іван підвівся й, спершись руками об стіл, заговорив вимогливо, з притиском, люто: — Чому ж ти воюєш на боці скаженої зграї сталінських бандитів, які знищили твоїх батьків? Адже знищили, правда?
Господар чекав відповіді. Цієї миті зайда мав сам вирішити свою долю: перестане бути зайдою або навіки залишиться ним. Й почув Іван нерішучі, проте майже згідливі слова, які, однак, вимагали певних запевнень і гарантій:
— А якщо ви програєте? — заходив лейтенант у торги.
— То честь нам буде за праведно пролиту кров! І якби ти пішов з нами, то поліг би не в банді енкаведистів, які знищують твій народ, а в національній армії… Та невже так тяжко збагнути цілком просту істину: кожен народ мусить боротися за свободу — інакше загине! І коли б ми нині склали зброю перед московським окупантом, то якими очима дивились би завтра наші внуки на новий світ, в якому, в наш час, повсюдно діє рух опору проти фашистів і комуни: у Франції, Югославії, Литві, Латвії? Та невже українці раби з покликання?