Іван Максимович довго не підводив голови з–над паперів на робочому столі — надто довго; Мирон прокашлявся, даючи директорові про себе знати, і врешті побачив його погаслі очі, в яких переливалися тіні нерішучості й остраху, немов директор боявся вимовити слова, призначені для Мирона, — що то за слова, що то за вирок? Мирон підступив ближче й, перемагаючи хрипоту, вимовив: "Я слухаю вас, Іване Максимовичу…"; директор переставив з місця на місце бібуляр, вийняв з нагрудної кишені авторучку, розкрутив її і знову закрутив, потім підвівся й запитав у Мирона таке, чого хлопець ніяк не міг зрозуміти: чи не хотів би Шинкарук достроково скласти екзамени, власне кажучи, не так багато залишилося, й немає сумніву, що Мирон склав би їх на "відмінно"…
"Богдан Модестович Штраус… — директор зніяковіло усміхнувся, що забувшись, назвав учителя Левицького учнівською кличкою. — Богдан Модестович говорив мені, що ти збираєшся виїжджати до Львова, а тому школа, ну, особисто я, вишлю тобі атестат зрілості… І вже їдь… Уже!"
"Що трапилося, Іване Максимовичу? — затремтів у Мирона голос, він догадався: батьків вивезли в Сибір, цього можна було сподіватися з дня на день, але невже це таки сталося? — Кажіть, Іване Максимовичу, не бійтеся, я дорослий…"
"Твого села більше немає. Такий час… — Директор винувато розвів руками, ніби на себе брав частку провини за сподіяне: я вас визволяв, і ось яка наша совітська воля. — Усі мешканці Боднарівки, і твої батьки теж, уже у вагонах… Наберися мужності, Шинкарук, — мовив тихо директор, дивлячись, як Мирон насилу стримує в горлі розпачливий крик. — Ти це перетерпиш, і все потім якось владнається, нині мороз, а завтра відлига… Ось бачиш мене перед собою: я пережив подібне лихо, повір мені, й тому на свій ризик… Ну ось що: завтра їдь до Львова, вранішним поїздом, інакше… за тобою можуть прийти. І навідуйся у Львові на головну пошту, я вишлю тобі атестат цінним пакетом "до запитання"".
Мирон вийшов з директорського кабінету й зупинився в коридорі: що йому тепер робити? а що — збиратися і завтра вранці їхати… Почував себе дивно: розпачу чомусь не було, тільки глуха порожнеча гуділа довкола, ніби він опинився серед широкого степу: ніде ні душі, а він не знає, в котрий бік податися, щоб втрапити на будь–яку дорогу, — таке відчуття діймає, напевно, заблуканих у пустелі; одна лише опора далася йому цієї миті: віра в людину, з якою щойно розмовляв, й чи міг він хоча б подумати, що Іван Максимович так сміливо може повестися, адже — східняк, чужак… Господи, та яке це має значення, чей же ми однієї землі діти. І є ще в мене Штраус…
А професор уже чекав на Мирона: з кінця довгого коридора наближалася маєстатична постать учителя; Штраус узяв його за руку, як хлопчиська, й завів у порожній клас; учитель тримався спокійно, на його обличчі не було й сліду жалісливості. Штраус сів навпроти Мирона й повів мову, ніби останню лекцію читав своєму учневі.
"Я знаю про все, Мироне, і не будемо про це… Йде війна, в якій народжується нова людина; за неї точиться нині боротьба, і той переможе, хто душі не втратить. Ти мусиш вистояти, я вірю в тебе… Ми більше ніколи не зустрінемось, Мироне: коли ти станеш тим, ким тебе задумав Господь, і ти схочеш мені подякувати або проклясти мене за те, що спрямував тебе на шлях найтяжчої праці, — мене вже не застанеш. Тож запам’ятай: ти був моїм найкращим учнем серед усіх, яких я тільки мав за своє довголітнє учителювання. Не оцінки й твої знання маю на увазі, а життєву мету, до якої ти вперто прямуєш. Тож не схиби: на твоїй дорозі зустрінуться тобі невдачі, й навіть перемоги спинятимуть твій марш; будуть тебе відволікати найнесподіваніші спокуси: слава, посади, вино, жінки — й через усі ці випробування ти мусиш пройти цілим. І пройдеш — якщо до глибокої старості залишишся чистим, наївним, допитливим хлопчиком; і ніколи не соромся себе — такого, будь натуральним, не самовидуманим, не перемінним, і як прийде до тебе слава і достаток — бійся загубити із своєї душі хлопчика в коротких штанцях… Може, станеш письменником, я хотів би цього: добрих літераторів ніколи не буде нашій нації забагато, література — то єдиний наш духовний інститут, який дає нам едукацію, зріст і вивищення. Не маємо ж своєї Біблії, яка вберегла єврейську націю від зникнення, а тому ми мусимо постійно збагачувати нашу літературу, щоб була вона життєдайною, мов предковічний ліс, як повновода ріка з численними малими й більшими притоками, і той ліс — то наше духовне багатство, а ріка — національна ідея, без якої немислима незалежність, і ти з власного джерела маєш влити в цю ріку свою порцію живої води… Але не зможеш цього зробити, якщо не виховаєш в собі відпорності до пристосуванства й відступництва; витчи для себе, як це робили наші батьки, діди і прадіди, гамівну сорочку зі страху перед Богом, і хай та шорстка тканина завжди торкається твого сумління і ворушить, і шарпає його, коли до тебе підкрадатиметься — у смокінгу, а чи в куфайці — Хам із спокусами нігілізму, байдужості й конформізму, і нехай страх перед власним сумлінням, родиною, друзями і всім народом не покине тебе, коли твоє ім’я перестане тобі одному належати… Рушай в дорогу, сину!"
Мирон припав до вчителевої руки, поцілував і вчув, як над його головою глибоко схлипнув Штраус.
…Пані Бурмістрова цілий день виглядала Мирона: вона вже дізналася про те, що сталося в Боднарівці. Готувала себе до зустрічі з квартирантом, підшукувала слова розради, і все їй здавалось марним супроти горя, яке можна собі хіба що придумати: жодної хати, жодної людини не залишилося в селі, і як це лихо зможе перенести вразлива й тендітна пані Марія і надзвичай інтелігентний, якому навіть гімназійний професор не пара, пан Шинкарук, і як це все переживе Мирон…
А тут звідкись нагодилася Агнєшка, і пані Бурмістрова зібралася вилити на неї весь свій гнів, бо як же: хай би там світ валився, а ця лярва собі ходить, хоч би що, бо має такий верстат, з яким їй при кожній владі добре!
"О, як ся маєте пані… панно Агнєшко, певне, на пси зійшлисьте, що курварів на задрипаній Мокрій собі шукаєте!"