"Ти залишишся дома?" — без крихти надії спитала мати.
"Моє життя лише з ним, мамо, й інакшого я не хочу… І що з того, якби й залишилася: хто може нині вгадати, де безпечніше, а з Іваном мені нічого не страшно… І як би я жила без нього — лише з мріями і патріотичним фразерством?"
"Не треба про це більше, — сказав батько. — Такий час, що не ми керуємо собою, а доля нами… Я лише думаю про марно втрачені життя…"
"Ніщо не пропадає марно, татку, — відказала Юлія. — На нашій крові проросте незалежність України, й це станеться ще за життя нашого покоління".
"Ви теж вірите в це, пане Іване?" — повернув до Буркута голову Шинкарук.
"Вірю, пане вчителю… Терор — як чума: зупинити її неможливо ніякими способами — всі гинуть разом з лікарями й гробокопачами доти, поки пошесть не досягне кризової точки й сама себе зжере… Я впевнений: якщо большевизм не впаде від зовнішнього удару, то згине від внутрішнього вичерпання злої сили".
Перед світанком попрощалися.
"Ми ще повернемося — і я, і Богдан, — втішала батьків Юлія. — Хай би лише доля оберігала Мирона: в нього своє призначення".
Й пішли. Шинкарук і пані Марія стояли навпроти вікна й дивилися, як із світанкової імли проступають контури Шпаєвської гори із стовпцем кам’яної фігури, що знову з’явилася на чолопку; до неї підходять дві постаті, зупиняються на хвилину, а потім розчиняються у помаранчевому меві; в учителя течуть рівчаками зморшок сльози — він плаче останній раз в житті.
Іван і Юля стояли на вершині Шпаєва біля статуї: печальна жінка впала на коліна, схопивши голову в руки, й ридала в несусвітньому горі, а може, молилася за порятунок найкращого в світі села.
Іван спитав у Юлії:
"Звідки взялася тут ця фігура, хто її поставив на безлюдді?"
"Жива вона, — промовила Юлія. — У передчутті лиха знову прийшла сюди зі своєю печаллю…"
Одна за одною проходили улоговиною попри Шпаєвську гору сотні імені Богуна і "Сурма" й зникали в Матіївському лісі; Буркут з Юлею подалися слідом за ними.
Мовчали. Перегодом Юлія спитала:
"Про що думаєш, Іване?"
"Про те, що я не вбив іще Болідова. Доки живі я і він — доти наша війна не закінчиться. Колись один із нас загине, й тоді переможець стане володарем краю. Я мушу вбити Болідова!"
Боднарівка прокидалася; вдарилося відро об скло води у вчителевій криниці, знайомий дзвін сповістив село про народження нового дня, й люди прислухалися, чи не загомонить, як єдина розрада, Юзьова пісня. Та Юзьо мовчав: починався страсний тиждень.
XVI
У Боднарівці знали всі, крім Юзя, що у Великодну п’ятницю впаде на село облава: в четвер Василь Маланюк звелів старості Онуфрієві з Сакатури скликати до Гаврилишиної стодоли людей на сход; чинбар надувався і приндився — йому сподобалося старшувати в селі, й селяни давно вже перемовлялися позаочі, мовляв, — нема то як був Федір Юлинин, той умів і старому й малому добре слово сказати; Василь закликав розтривожений люд до спокою, бо великий галас знявся на толоці, коли стало відомо, що дві сотні полишили село, і тільки одна залишилася на постої біля Кропивищ: а ми що, з вилами та косами підемо на большевиків?; тоді чинбар Онуфрій сказав таке, що нікому й на язик не могло б навернутися: "Побавилися трохи в державу та й доста, не треба було того цуресу й розпочинати, як маєте нині давати гоцадрала, — беріться, люди, до роботи, большевики трудящих шанують і ніц вам не зроблять, а цю онучу, — показав на синьо–жовтий прапор, що лопотів над стодолою, — скиньте й порвіть, настане в селі спокій, весь край давно прийшов із совітами до згоди, лишень ми… ти ж, Василю, зментрожив село, а сам збираєшся втікати!"; "Я нікуди зі села не йду! — волав Маланюк до народу. — Залишаюся із своєю чотою на Пиконеві, і що буде вам — те й мені…"
"А що буде нам?" — пискнув з гурту жіночий голос, і підхопив його староста: "Нам від того легше не стане, як ти здохнеш!" Ці Онуфрієві слова обурили люд, котрий щойно ладен був підтримати старосту: піднявся гармидер і крик, бо не могли селяни втямкувати, як і коли перекабатився Онуфрій із Сакатури, ади, готовий чимчикувати за Прут і там поклони бити перед пайдьошниками; а Онуфрій наче відчув за собою силу, яку давно визирав, лиш не мав відваги до цього признатися, він підійшов до стодоли, взявся обома руками за жердку, на якій висів прапор, зламав її, зірвав полотнище й почав шматувати; люди отямилися від мани, яку спочатку наслав на них староста, й глумитися над прапором не дали: жінки штовхали Онуфрія в груди й добиралися до сивих патлів, що спадали з–під бриля на плечі; Василь прискочив до святотатця й схопив його за оборки киптаря: "Ти що робиш, московський запроданцю?!" — і зрозумів тепер чотар: про все, що відбувалося в селі, доносив у Коломию Онуфрій, адже від нього дізналося село, що в п’ятницю прийде облава; Маланюк вийняв револьвер, Онуфрій вирвався і заховався за людей, а далі потупотів униз й біля вільшаника, що кучерявився над калабанями, спинився й потряс кулаком, гукаючи: "Ти мені тепер зробиш те, що заєць кобилі!"; Василь згорнув прапор, заховав його за кітель й поквапився на Пиконів; люди розходилися, тривожно перемовляючись, і ще не встигли розійтись, як побачили Василя, що скакав конем на кропивиське городище, де стояла сотня Гонти.
…А Юзьо, звісно, не знав нічого; він Великодної п’ятниці зайняв п’ятьох сусідських корів у ліс, а вони, минаючи Язвини, побігли просікою на Лази, що біля Волового, бо звідали там добру пашу; Юзьо наздогнав корів на леваді й перерахував їх, вдаривши кожну по хребті призначеним для неї патиком; переконавшись, що жодна не загубилася, заспівав страсну херувимську піснь: "Претерпівий за нас страсті, Господи, Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй, помилуй, помилуй нас!" — і яким то чуттям утямив блаженний, що саме нині треба випрошувати в Бога спасіння, бо ж день прецінь був теплий, ясний і сумирний, і в передчутті великого празнества дихала земля пахощами і спокоєм; Юзьова піснь вмить обірвалася: він запримітив, як на лінії від Глибокого мосту над Березівкою аж до запущеного дідицького фільварку на Воловому постала стіна озброєних людей з автоматами "до бою"; маленькі, мов макові стебла, постаті щораз то більшали, розпрямлялися, і перші кулі, ніби люті ґедзі, просвистіли мимо Юзьових вух, й аж потім він почув постріли; Юзьо сполошився, а корови розбрелися на Лазах, й зібрати їх умить був неспроможний, а що не мав права вертатися додому без маржини — вдався до свого останнього способу, який діяв на худобу непомильно: три патики заклав за пояс, а двома заграв, як на скрипці, й висока, аж зривалася, нікому не відома мелодія залунала над Лазами і Воловим; солдати, які все ближче підступали до пасовиська, зупинились, наслухаючи, хто посилав сигнал партизанам: таж цей пастух, то бандерівський розвідник!; корови теж почули Юзьову тривожну нуту, вийшли на просіку й покірно побрели одна за одною вбік Язвин; Юзьо натиснув на вуха капелюха і, незважаючи на постріли й вигуки "стой, стой!", побіг за худобою, зрозумівши, що позаду, не знати за яку провину, женеться за ним смерть; нарешті мусив зупинитися, бо загородили йому дорогу солдати, вони кричали, наставляючи автомати: "Бандьора, розвідник"; Юзя огорнув такий самий страх, як тоді, коли зустрів у Язвинах Йосипа Кобацького, та втікати не було куди, а пояснити напасникам, хто він, не вмів — лише співати, а пісня з горла ніяк не видобувалася; цієї хвилини Юзьо згадав про останній порятунок, він зняв капелюха й вийняв із–за обвідки просяклий потом папірець, який колись допоміг йому перейти всю Європу від Ельби аж до Березівки цілим і неушкодженим; той рятівний документ він простягнув офіцерові, що стояв перед ним лице до лиця й обдавав його лютим дихом; офіцер глянув на заповнений німецьким текстом аусвайс із фотографією Юзя і з криком "фашистський шпигун!" вистрелив пастухові в груди; Юзьо якусь мить дивився здивовано майорові в очі, не розуміючи, чому папірець, який вивів його з чужих країв, спричинився до смерті на рідній землі; він упав горілиць і згасаючими очима запитував у неба, навіщо Господь вчинив такий несправедливий допуст, і хто віднині прославлятиме його в цьому краю похвальними антифонами й акафістами…