А вже минув травень, відгриміли салюти на честь закінчення війни, і вмерла в людей надія на Третю світову, в якій мав би сконати другий розбійник, — найкоротшу й останню війну; та ніхто її не розпочинає, і чому світ дозволяє міцніти ще одному фашизмові; цього не розуміє народ і зневірюється; на теренах Повстанської республіки партизани зариваються під землю, Космач стає оборонною фортецею, — і як допомога не прийде, всі загинуть; проблиск надії на амністію якийсь час облуднював Мирона, та врешті він утямив, що окупанти можуть випустити з тюрем хіба що злодіїв та вуркаганів, — як міг він сподіватися, що більшовики помилують борців за незалежну Україну; а дома нічого не знають про Богдана, Мирон приходить до батьків і мовчить, він мліє зі страху, що Богдан може вийти з тюрми з тавром запроданця, і якби це сталося — чи уб’є батько зрадника, як Тарас Бульба Андрія, але ж убивати треба буде не лише одного сина, бо ж нема Остапа в Шинкаруковому роді…
Хтось на вулиці підійшов із–за спини, торкнувся Миронового плеча, і він зрозумів: це Шкрупила… Поволі, надто поволі повернув голову й остовпів: позаду нього стояв з автоматом на плечі, в червоноармійській гімнастерці без погонів, у смушковому кашкеті з п’ятикутною зіркою Павло Воронюк; та як ти посмів, зраднику, дотикатися до мене рукою?! а чому б і ні, чим ти кращий за мене? — говорили Воронюкові очі, — чей просив передати твоєму братові, щоб він записався у стребки; таж говори, що з Богданом, ну кажи мерщій, падлюко!
Але в очах Воронюка немає й сліду від нахабства, яким вразив Мирона під час зустрічі біля тюрми, — якісь вони згаслі, відсутні, й говорить Павло, ледве ворушачи губами: "Богдана засудили на двадцять п’ять років… він просив, щоб я тобі про це сказав…" — "Це правда, Павле?!" — скрикує Мирон, ніби найутішнішу вість почув, й ледве стримує себе, щоб із вдячності не обняти Воронюка; Павло, не розуміючи Миронової радості чи то істерики, відступає назад, завбачливо поклавши праву руку на кожух автомата; "Це правда, Павле?" — повторює Мирон шепотом; "Так, це правда, але чого ти радієш?.. А–а, розумію, краще б і мені таке… Але я втечу, втечу до своїх!" — та Воронякового зойку Мирон уже не чує, він перебігає Ринок і мчить униз по вулиці Міцкевича попри спалену гімназію.
Уже перебрів Прут і без упину біжить стежками навправець до Боднарівки, квапиться сповістити батьків — так, ніби щойно дізнався про те, що трапилося з Богданом, але яке це має тепер значення: Богдан каторгу витримає, то тільки на зрадницькій волі жити несила; біжить Мирон як із своїм врятованим сумлінням, як із найціннішим скарбом, він безмежно щасливий, хоч несе батькам найстрашнішу звістку…
Обережно відчиняє двері рідного дому, хатній дух ударяє йому в обличчя, й проймає на мить Мирона думка, що кращого духу на світі немає, — і сплюндрує диявол назавше дух рідних домівок, полишить на світі тільки сморід тюремних камер, ясирних вагонів і табірних клоак; батько з матір’ю, побачивши сина на порозі, з опущеними руками ждуть чорної звістки, бо добрих новин нині годі чекати; чого ти прибіг серед будня? Мирон розповідає батькам лише те, що може сказати, про Миронів гріх вони ніколи не дізнаються; "Це наша доля", — мовить спокійно батько, він більше не розпачає, у відчай впадає людина тільки в передчутті лиха, а воно вже прийшло і треба його витримати; Шинкарук збирається до школи на вечірнє заняття — у Повстанській республіці життя буде тривати до останньої своєї риски; а ти, сину, більше не приходь додому, я сам буду носити тобі харч; тату, я поїду до Львова як тільки здам екзамени; батько висуває із стола шухляду, вигрібає звідти всі гроші й віддає Миронові, — й син у цю хвилину відчуває, що це остання зустріч з батьками.
…На другий день біля ресторану "Офіцерського" Мирон таки зустрівся увіч із своїм переслідувачем. Шкрупила йшов Миронові назустріч, здалеку придивляючись зизуватими очима; Мирон відчув, як дерев’яніють йому ноги й сповільнюється крок, він одразу упізнав лейтенанта і йшов, не дивлячись на нього; Шкрупила вже минав Мирона, та враз зупинився, заступив йому дорогу й спитав: "Как фамілія?"; і не встиг іще Мирон зметикувати, яке прізвище собі придумати, як погляд Шкрупили просвітлів, ніби несподівано рідного сина зустрів, й зрозумів Мирон, що передчуття його були недаремні, енкаведист насправді довгий час шукав його; Шкрупила обома руками взяв хлопця за плечі, потермосив, мов давнього друга, й процідив єхидно:
"Ну как дєла, пісатель?.. Думаю, ти вже знаєш, що братець твій відпочиває в нас після бойових трудів… А ти, звичайно, вчишся й, напевно, на "відмінно". Та інакше й бути не може, літератор мусить багато знати… Ну добре, вчися, ніхто тебе не буде чіпати. Але до мене зайди, погомонимо. Скажеш на прохідній, що тобі треба в сорок сьомий кабінет… Прийдеш на другий тиждень будь–якого дня, сьогодні–завтра не маю часу, відправляюся на полювання… Тільки гляди, не підводь мене, дружище, не чекай, щоб я сам прийшов до тебе в гості, так буде краще… Та не блідни, я ж тобі не ворог. Але за те, що примусив колись мене читати твої романи, маєш віддячитися. Зрозумів?"
І пішов лейтенант Шкрупила до праці, а Мирон стояв на тротуарі, не маючи сил зрушитися з місця: заручника виводять на плаху, пастка закрилася — кінець.
XIV
Рядовий Степан Болідов укотре попросився на прийом до майора Моліна.
До сьогодні начальник коломийського НКВД відмовлявся приймати боягуза, якого не розжалувати, а під військовий трибунал слід було віддати: скільки бійців погубив на Троєцькому узліссі, а кулемети, а боєприпаси — все залишив бандерівцям, рятуючи свою шкуру; Болідов цілими днями просиджував у почекальні — принижений, безнадійно спустошений, і хіба тільки спогади про часи розвідницької слави могли його тепер втішати: колишнього безстрашного контррозвідника в один мент знищив страх, який навіки потоптав його кар’єру; і що то була за мана, гіпноз, навіювання, не може пояснити собі й досі: на нього йшла лише одна людина, яку солдати розстрілювали з автоматів і "дехтярів", сам Болідов цілився своєму двійникові в груди, а кулі його не брали; на капітана насувалася знайома до рисочки людина, яка вернулася з того світу; очі ворога блищали, мов скляні, й дивилися на Болідова з потойбіччя, то були очі не Захарчука, а самої смерті, й вона випльовувала крізь стиснуті зуби раз у раз слова: "Піднімайся, Болідов, піднімайся, негіднику, я прийшов по твоє життя"; смерть невтримно наближалася, і капітан…