Й коли конвой з арештантом підійшов до громади і Василь Маланюк привітався з людьми, тихі світелка усмішок промайнули на обличчях, бо вернувся до них той, котрого любили і якому вірили, а вже давно вважали мертвим — живцем його поховав бандит, який стояв тепер перед людьми й водив очима, що біліли на закіптюженому, заслиненому обличчі, й найменший просвіток не осінював його — темнів на ньому лише тваринний страх; з гурту вийшов чинбар Онуфрій із Сакатури, який після смерті Федора Юлининого старостував і в Боднарівці; він заговорив поважно й статечно, як це личить маєтному ґазді, — мовляв, яким то чином могло так трапитися, що ти, Василю, військовою владою кущовим до нас призначений, райзував собі десь по світах, а ця ядуча мідянка, яка он стоїть перед нами, з людьми на смерть розправлялася, а з чийого повеління, то ми й не знаємо, хоч і маємо здогадку: чей зник кудись без сліду районовий провідник Буркут, який світив перед людьми космацькою вишивкою, щоб мали його за свого, і чому він дозволив Йосипові вбивати, вішати, живими у криниці кидати ні в чому не повинних людей, а мо’ й наказував йому це робити — чи то така воля партизанського проводу, а може, твоя, га?
Аж сіпнувся Маланюк, почувши такі слова від гордовитого ґазди, гнівом налилося його обличчя, та не встиг відповісти старості, бо заревів Кобацький, упавши на коліна: "Буркут наказував, Буркут наказував–вав–вав!";
Йосип повз до людей, простягнувши вперед руки, голос його був нелюдський — відлунювало з нього вовче виття, й селяни поступилися назад, ніби то на них наповзав дикий звір або ще гірше — вовкулака, врешті спинився натовп, зібрався і рушив на вбивцю, як та овеча турма на гадюку, й за мить перемінився б плазун у криваве місиво, та спинив роз’юшену юрбу Маланюк.
"Хіба ми вбивці, люди добрі? — заволав. — Нам треба вчинити над злочинцем справедливий суд, а може, Йосип і не винен, бо ж у війську накази мають виконуватися невідмовно, а велів йому чинити вбивства сам Буркут, який виявився засланим у стан Повстанської Армії енкаведистом, звідки мав знати Кобацький, що справжній Буркут — не провокатор у вишиваній сорочці, а ось цей партизан? — показав на Івана Захарчука, і раптом галас стих.
"Не винен, не винен! — завивав Йосип, повзаючи по землі. — Зі своєї волі я тільки золоту чашу з кривобрідської церкви вкрав і в лісі загубив, та її знайду, знайду і покладу, звідки взяв, і буду до неї весь свій вік молитися, всі гріхи відмолю, покуту візьму на себе, яку задасте… отче наш, іже єси…"
"Не блюзнір, злодію! — прикрикнув Маланюк. — Ти ж за ту чашу повісив старшого церковного брата Сталащука з Кривобродів, людину праведну…"
"Але це наказав мені зробити Буркут", — скимлів Йосип.
"А навіщо ти грабував у людей вберю, килими та ліжники?"
"Аби партизанам віддати, як прийдуть, бо ж холодно їм, бідним, у вогких землянках скніти…"
"Який бо ти жалісливий, бандите, — криво посміхнувся Василь і звернувся до Онуфрія із Сакатури: — Вас, чесний ґаздо, село покликало старостувати, тож шануйтеся: поки щось сказати, треба спершу подумати… Ну ось що: скажіть людям, щоб розібрали з Йосипового хліва награбоване — кожен своє, а ми по всіх станицях розішлемо листівки з текстом записки енкаведиста Болідова, в якій він явно признається, що був засланий до нас провокатором! — Василь помахав знайденим у схроні папірцем. — Най усі знають, хто чинить звірства від імені УПА. Ну а з цим… що робитимемо з ним, чесна громадо? Бо якщо по правді, то він таки не винен, адже накази виконував… Мусимо спіймати справжнього злочинця–самозванця й повісити його на сухій гілляці!.. А Йосип хай іде собі геть із села на всі чотири вітри — згода, громадо? Коли ж знову спіймається на злодійстві, то знищимо його, як скаженого пса!"
Зловісна мовчанка нависла над толокою: як це так — дарувати життя вбивці; невдоволене ремство то здіймалося над юрбою, то никло, ще тут і там спалахували гнівні вигуки, а староста Онуфрій під’юджував народ до непослушенства, проте запал до помсти став пригасати, і юрба вже втратила готовність розтерзати злочинця гуртом; Йосип Кобацький підвівся із землі, й видно було, як швидко він заспокоюється: витер долонями лице, навіть штани на колінах обтрусив від глини; жалюгідна усмішка скривила його губи, він боязко позирнув на Василя й Івана та на стрільців, які півколом оточили майдан, й очима запитував у них дозволу піти собі геть із цього небезпечного для нього місця; обличчя чотаря й надрайонового провідника ОУН були незворушні, вони мовчки чекали, коли Кобацький щезне з їхніх очей; Йосип поступався боком до Мочули, в яку ось–ось стрімголов збіжить, пірне й назавше зникне в заростях Потоків; він уже налаштувався бігти: згорбився, витягнув уперед довгі ручища — ще мить, і порятувався б, та враз перетяв тишу жіночий лемент: розштовхуючи ліктями людей, пробивалася до партизанів жона Юрка Васютиного Фросина, вона зупинилася перед Василем й Іваном і закричала:
"Відпускаєте його і най собі жиє? О, які ви добрі та милосердні! А він мого Юрка німцям видав, сам їх привів під мою хату — і нема Юрка, а цей буде жити?!.. А вуйка Мироняка, сама виділа–м, застрелив на моєму городі, та я боялася родині сказати, най простять мені…" — мовила це, й почулося тоді запізніле голосіння кревних по Миронякові.
"Ви маєте на це свідків, жінко?" — суворо запитав Маланюк й зупинив Йосипа: той враз осунувся долі, й потягло від нього густим смородом.
"Маю, маю! — вискнула Фросина. — Коломийська, вибачайте, курва Агнєшка мені розповіла: то її любаса–поліцая привів до моєї хати Йосип Кобацький, можете самі її спитати… А за вуйка Мироняка Бог мені свідком!.."
Маланюк ступив до Йосипа, та допитувати його вже не було потреби: він лежав зімлілий на землі, й Василь кивнув стрільцям, щоб відтягли його в Мочулу й пристрелили; однак бандит відчув свій неминучий кінець, очуняв враз, схопився й почав утікати: він побіг шалено вбік Матіївського лісу, й коли допав до того місця, де колись було вбито оленя, наздогнали його кулі.
І сталося диво: Йосип упав долілиць, й люди побачили, як притискається він до землі, ніби вгризається в неї, нору вигрібає і зникає в ній, та враз тіло вбитого підстрибнуло, вовчим хвостом замело по траві й шугнуло в ліс, а за хвилину з язвинівських нетрів долинуло моторошне виття в супроводі зловісного реготу пугача — то несамовито втішилася баба Лісна, що нарешті вернувся вовкулака до своєї зграї.