"Ти чаші не знайшов?.. Не розумієш, що питаю: такого блискучого пугаря не знаходив? Признавайся!"
Але Юзьо тільки скавулів, немов пес, в якого ціляться з рушниці; Йосип відпустив пастуха, повернувся й пошурхотів, трощачи ногами опале сухе гілля; дурний Юзьо очуняв зі страху, вийшов на стежку, пооглядався, а коли Йосипові кроки стихли, він ледь чутно заграв на своїй скрипці, скликаючи маржину, бо треба було мерщій покидати зловісний ліс; корови почули сигнал й повиходили з хащів, Юзьо кожну вдарив поміж роги призначеною для неї паличкою, а коли переконався, що є всі, квапно пішов попереду й, немов факір змій, звав їх за собою високою нутою; корови вийшли на узлісся й розбрелися по толоці, хапаючи пащами зжухлу траву, бо ще не напаслися, а Юзьо розпачливо галайкав, й селяни, які з дня на день із нетерпінням чекали сигналу на сход, почали збиратися на горбі біля Гаврилишиної стодоли; ґазди намагалися випитати в Юзя, що він таке страшне побачив у лісі, але той лише помахував патиками вбік Язвин, а сам, притиснувши рукою капелюха, біг щодуху додому, щоб допасти до пасіки, де почувався в безпеці, й насторожений люд чекав у надії, що ось–ось мав хтось з’явитися й розвіяти до решти луду зневіри й страху.
А Йосип Кобацький ніби збожеволів: мов дикий вепр, повз навкарачки поміж деревами, розгрібаючи руками, ногами й рилом торішнє зіпріле листя, карабіна загубив, та й непотрібна була вже йому зброя; він просувався тим самим путівцем, яким колись утікав в Язвини після вбивства вуйка Мироняка й чашу тоді загубив; шукав тепер її, немов останнього порятунку, і вже не думав про те, що з неї можна хлептати юшку, що можна теж переплавити її в злиток і продати за добрі гроші, відкупитися нею в момент кари або ж віднести до Коломиї енкаведистам і разом з чашею їм запродатися: не такі гадки діймали в ці хвилини Йосипа: до нього прийшло запізніле каяття, нагнане липучим страхом перед неминучою розплатою за вчинені злочини, і вже не чашу, а свою людську сутність, яку давно втратив, шукав тепер; шукав і клявся: якби знайшов ту золоту кінву, то відніс би її до кривобрідської церковці й на престолі поставив, молитви всі, яких навчився в дитинстві, бо ж не народився злодієм і бандитом, — згадав би; він молився б весь свій вік, не встаючи з колін, і люди, може, перестали б його сахатися й ховатися від нього, й він би до них знову уподібнився; і чому так сталося, що я загубив золоту чашу своєї душі?!
Рився в землі, немов кріт, та не знаходив ні в землі, ані в своїй тямі не те що золота, а навіть сусальної блискітки, його огортала непроглядна пітьма, він ревів, передчуваючи свій страшний кінець, після якого душа у вовчу подобу переміниться — і вже з язвинівських ямищ долунював до нього, немов зойки пугача, тріумфальний сміх баби Лісної.
Йосип лежав долілиць і стогнав, гриз кливаками землю, вивергував із горла найтяжчі прокляття світові, якому він став чужий і непотрібний, аж поки не почув над собою владного голосу: "Вставай, паскудо, вже скінчилося твоє!"; повернув голову й побачив двоє партизанів: один із них був Василь Маланюк.
Покірно подвівся, глибоко зітхнув, ніби вже й не збирався більше дихати, й потрюхикав попереду вояків, заклавши за спину довгі руки.
II
Навесні сорок четвертого частинам УПА–Захід прийшов із УГВР11 наказ розчленуватися на похідні відділи та вийти на терен Повстанської республіки по лінії Пруту від Яремча до Чернівців; сотня "Сурма" під командою Крука тимчасово залишилася на постої у брусторівських лісах і пробула там ціле літо на вишколі, поки не прийшло розпорядження розділитися на чоти й зайняти села Іспас, Боднарівку й Дебеславці.
Наказ на вимарш приквапили події в Боднарівці, про які розповіла зв’язкова Сальомея; надрайоновий провідник ОУН Іван Захарчук на псевдо "Буркут" подався з чотою Василя Маланюка — "Довбні" через Шешори й Пістинь до масиву Камерального лісу біля Іспаса, щоб звідти несподівано наскочити на село, в якому об’явився двійник Івана — самозванець "Буркут", котрий, взявши собі за виконавця убивств сільського люмпака Йосипа Кобацького, стероризував околицю.
Івана Захарчука прислав Провід ОУН в сотню "Сурма" недавно, і чотовий Довбня довго не важився розкривати перед ним факт існування ще одного "Буркута": давно ж бо стало відомо, що НКВД засилає в стан УПА провокаторів, які, прикриваючись боротьбою із сексотами, чинять по селах звірства, викликають серед населення страх, розчарування й супротив партизанам; хто ж із цих двійників справжній "Буркут", а якого заслало НКВД — треба було визначити непомильно, оскільки один із них мусить бути скараний на смерть; Маланюк послав до Боднарівки зв’язкову, щоб повідомила Наталку Слобідську про те, що він живий, а, напевне, й вісті якісь принесе; коли ж Сальомея розповіла, що чиниться в Боднарівці, Маланюк упевнився, що там сваволить енкаведист у вишиваній сорочці, й необхідно його чимшвидше знищити; сотенний Крук доповів Визвольній Раді про ситуацію в боднарівському кущі, й невдовзі прийшов наказ від Голови Генерального Секретаріату негайно розчленувати сотню і трьом чотам вирушити на постій у визначені села.
Василь Маланюк намагався розплутати для себе складний ситуаційний вузол: як могло статися, що енкаведисти допустилися аж такої кардинальної помилки, назвавши свого агента псевдом живого провідника; йдучи берегом Пістиньки, він спитав про це Івана, й той відповів:
"Немає ніякої загадки: півтора року тому я був убитий у бою з німаками під Надвірною, й про це знала тільки одна людина: стрілець УНС12 Степан Боліда — мій ад’ютант…"
Командир відділу самооборони Буркут, який пройшов жорсткий вишкіл у легіоні "Нахтігаль", дуже швидко переконався в нещадності німецької військової машини, що розчавлювала будь–які ілюзії українців про самовизначення в лоні райху; він був обережний в антинімецьких акціях: завше відводив бій у ліси, обминаючи населені пункти, знаючи, які розправи чинять фашисти в селах, де вбито хоча б одного німецького солдата; Степан Боліда, запальний і авантюрний, робив засідки на німаків у густо заселених місцевостях: у відплату карателі спалювали житла, страчували невинних на сільських майданах, і люди проклинали партизанів… Важився Буркут віддати Боліду польовому судові, та несподівано для відділів народної самооборони, які ще не встигли з’єднатися з частинами УПА, з Пасічної, Верхнього Майдану й Дори на делятинські ліси посунули в супроводі літаків каральні загони генерала Крюгера й затиснули повстанців у перстень, який щораз звужувався, і вийти з оточення не стало змоги. Тоді партизани почали пробиватися в рукопашну, гинули десятками, та дехто й вихопився; Іван із Степаном теж прорвалися, їх зосталося тільки двоє, й коли вони опинилися в безпеці й бій у лісі почав стихати, Боліда вихопив з кобури маузера, загородив Іванові дорогу й зі словами "Подихай, націоналістіческая сволочь!" вистрелив йому в груди.