"Ти, гадаю, мудро робиш: Львів далеко, й навіть відлуння того, що тут відбудеться, не почуєш… аби тільки зумів якось влаштуватися, бо ще й місяця не минуло, як німці відступили від Львова… і який він тепер, той Львів, — уцілів, а чи лежить у руїнах, ніхто поки що не знає. Тернополя ж нема, Броди, кажуть, теж стерті з лиця землі: вісім німецьких дивізій дощенту знищено у бродівському котлі…"
"І дев’ята — українська", — тихо вставила Юлія.
"Так, так, я знаю… і не треба про це, на все воля Божа, може, Богдана й Михайла туди не послали… а якщо… то хтось–таки мусив залишитися в живих…" — здавлено прошепотів Шинкарук, а Юлія додала: "Хіба ті, які не стали унтерменшами"; батько не зрозумів натяку доньки — тільки вона одна знала, що говорить: так і залишила в таємниці останній лист від Михайла Сороки, якого отримала ще за німців; "Ми унтерменші, а не воїни, — ще й нині волав до неї розпачливий зойк нареченого, — нами командують пруссацькі солдафони, які не мають нас не те що за українських військовиків — за людей не вважають!"; Юлія заховала листа і назавше схолола до слабодуха: такі слинявці хай би сиділи в запічку, а не брали до рук зброї; а скільки пишних слів наслухалась від нього: романтика, мундири, національні прапори, нове січове стрілецтво! — і скис герой при першому випробуванні, бо за своєю ментальністю зроду був унтерменшем — задовго до того, як побачив над собою прусський кулак. "А Богдан ніколи унтерменшем не був й, можливо, через те вижив — будемо сподіватися", — закінчила Юлія нікому не зрозумілу річ.
"Я не про них, — учитель не відводив погляду від вікна, — я про Йосафата… Тож кажу: на мою думку, ти незле вирішив… Ми просто мусимо, нам необхідно входити в нове життя, яким би несприйнятливим воно для нас не було, бо ж куди дітись?.."
"Я не втікаю, пане вчителю, — заговорив Йосафат, вчувши в мові Шинкарука намагання виправдати його намір, — у мене є мета, я все обдумав…"
"Не сумніваюся, — скриводушив Шинкарук, бо думка про майбутнє Йосафатове пристосуванство й далі закрадалася в його свідомість, і він таки сказав, немовби наперед давав хлопцеві дозвіл на конформізм: — Ми ж мусимо вчитися, працювати, дітей виховувати, осягаючи при тому науку толерантності, брехні й двуликості… Не біймося цих нових моральних чи то пак аморальних засад — бо що інше нам залишається, що? Коли ж відмовимося від подібних імперативів, то всі належні нам місця в суспільстві — від кафедр до робітничих верстатів — займуть чужинці, навіть до сіл, якщо ми не запропонуємо своїх керівників колективних господарств, пришлють окупанти злюмпенізованих платних гайдуків, які вчитимуть наших селян, як вони мають вирощувати хліб. І тому ми повинні…"
"Натягати на обличчя маски Янусів, — знову вставила Юлія, — а коли вони приростуть до шкіри, то й довічно Янусами залишимось: двуликість стане нормою нашої поведінки, і в кінцевому висліді ми станемо свідками й учасниками найогиднішого процесу: на наших очах брехня перемінюватиметься в правду, і ми теж станемо називати чорне білим…"
"Ти завжди була максималісткою, доню, — строго глипнув на Юлію батько. — Хіба я вас закликаю до зради своїх ідеалів, таж ні, я цього найбільше боюся і тому шукаю виходу зі становища: адже можна під лудою покори зберегти в стані ворога свої переконання… Я не заперечую також стратегічної доцільності нинішньої партизанської боротьби, яка вигартовує національну ідею, хоча й жодних шансів на перемогу немає… Але ж приносити користь своїй нації можна не тільки засобами збройної боротьби, і не тільки на дибах утверджується людська порядність… Усі воювати не можуть, і не треба теж, щоб усі вивіряли свою честь по тюрмах: поза полем відкритого бою існує тил, без якого не проживуть ні воїни, ні в’язні… І ми маємо його — компроміс, інакшого тилу в умовах окупації не буває…"
Учитель замовк, і тоді Йосафат, утішений дозволом Шинкарука на примирення з існуючою ситуацією і водночас збентежний його спрямуванням у нову якість підпілля — дезорієнтований і розгублений, раптом несподівано для себе заярівся на Мирона:
"А чому ти мовчиш, скритний дисиденте?!" "Компроміс — не колаборантство, — спокійно відказав Мирон. — Я не збираюся йти в партизанку і в тюрмі сидіти не бажаю, хоч і там, і там, якщо доведеться, залишуся сам собою… Я йду в літературу і тільки на її полі готовий покласти голову за Україну".
"Яке пишнослів’я… — процідив Йосафат й затих, у розпачі й безнадії виплюнув думку, яка досі, затаєна, тліла у підсвідомості, й, зачувши її у словесному вияві, від сорому опустив голову: — А мені не треба такої України, яку я щойно побачив у Боднарівці!"
"То ти й від хворої матері відмовишся? — спалахнула Юлія. — Та якщо б протягом всієї нашої історії так легко, як оце ти зараз, відмовлялися українці від України, то ми б давно вже її не мали, бо ж були в нас і Барабаші, і Носи, і Брюховецькі, та й яничарів усіх мастей мали–сьмо по–достатком… А Україна — то не тільки празники, а й горе, і упадок духа, і програші, і зради — все це є Україною, а іншої не маємо!.. І цю спузу з нашої історії може змити тільки праведна кров борців…"
Йосафат підвівся, підійшов до мовчазної, як завжди, пані Марії й поцілував її в руку, потім зупинився навпроти вчителя, постояв, щось хотів ще йому сказати — може, подякувати за науку, та на слово не здобувся, припав до Шинкарука, обняв, крадькома утер сльозу і швидко вийшов із хати, кивнувши на прощання головою Юлії та Миронові.
Біля криниці, не співаючи й не галайкаючи, тихо викручував колесом повне відро дурний Юзьо; коли побачив Йосафата, сперся на щабель й мовчки дивився на свого вченого племінника, а по його щоках котилися великі, мов горох, сльози; Йосафат вийняв з кишені ще за німців припасену для вуйка пачку "левентів", подав йому, взяв залишений біля цямрини набитий рюкзак, закинув на плече й вийшов з подвір’я.
Швидко перейшов Камеральний ліс — вибрав собі дорогу до Коломиї через Іспас, щоб нині, на Спаса, пройти попри Білий хрест, бо аж тоді його прощання з рідним селом остаточно відбудеться; біля хреста зупинився й глянув у небо: у високості, достоту як і два роки тому, кружляли лелеки, і вожай вихоплювався вперед, зовучи за собою пташину зграю; повів поглядом по сірій стіні букового лісу й зовсім не здивувався, що за кожним стовбуром стояла вона — білокоса й найчарівніша на світі; їх було багато — білих дівочих привидів, і, може, серед них стояли теж Оксана і Софія; жіночі постаті тужно помахували йому руками, — Йосафат врешті відвернувся і збіг з гори на іспаську дорогу, навіки залишивши своє перше кохання на рідній землі; він мовчки ридав, усвідомлюючи, що воно більше ніколи не повториться, а може, й ніякого не буде — лише праця: за двох, за трьох, за чотирьох; і як він має витримати той тягар — а мусить; внизу зупинився, ще раз глянув на хмарку лелек, що зникали із своїм вожаєм попереду в сизому безмежжі неба й назавше забирали з собою його зболену юність, а десь там, за Прутом, на коломийських штреках гуркотіли товарняки й свистіли паротяги, зично й тривожно зазиваючи Йосафата в невідому путь.