Молін глянув на сонце, що вже докочувалося до обрію — пора їхати додому, і цієї миті він застиг: з червоного диска сонця дивився на нього старий, з розгалуженою короною рогів олень; очі звірини були лагідні, добрі й булькаті, когось вони нагадали полковникові, він пильніше приглянувся й сахнувся назад у несусвітенному страху: такі самі очі мав пастух, якого Молін убив на цьому місці, під липами; олень теж упізнав убивцю, його добрі очі схижіли й налилися кров’ю, він наставив уперед роги, вийшов з полумені сонця й рушив з копит…
Полковник почав утікати, бігти старому було важко, та все ж він віддалявся від оленя, який тупотів за ним й перегодя зупинявся, ніби впевнювався, чи це той самий убивця; врешті Молін допав до авта, розвернув його й рвонув убік Глибокого мосту; олень уже, видно, не мав більше сумнівів, він вибіг на тракт і шалено помчав навздогін; полковник панічно втікав, раз у раз оглядався й на самому мості схибив кермом…
Коломия—Львів,
1997—2005
СЛОВО ВІД АВТОРА
Уже багато років — від першого дня Незалежності, а то й раніше — спонукували мене читачі, щоб я написав роман, який остаточно завершив би мій історичний цикл, — про Українську Повстанську Армію.
Довго не брався я за цю працю: чи то остерігався, щоб не вразити ще живих учасників визвольних змагань одробиною неправди, яка могла б вкрастися у твір, або ж навпаки — гіркою правдою, котру сьогодні так цнотливо і, зрештою, легковажно заслоняють романтичним флером надто завзяті патріоти; а може, закон епічного жанру вимагає глибокої ретроспективності, яка відсуває на другий план надмірну задокументалізованість та публіцистичність…
Та врешті я переборов страх і зважився дати на суд читачеві спробу художнього осмислення драматичної історії останніх наших збройних змагань за незалежність.
Важкою була ця праця, й мені добре видно її недосконалість. Однак вірю: прийде час, і в нашій літературі заявиться велична епопея, яка висвітлить всю історичну правду про часи військових дій УПА й кине чітку проекцію на подальшу боротьбу за утвердження української державності прикладами як незрівнянного героїзму, так і моральних зламів утомлених борців.
Для того щоб написати такий роман, авторові треба уздріти епоху УПА в двох ракурсах: історичному і нинішньому. Складною була боротьба наших предків за свободу, але й сьогоднішнє її утвердження не легше: подвиги, які здійснював український народ у битвах, мають повторитися в нинішній щоденній праці, а помилки, що їх допускали пращури, не повинні повторитися в сучасному політичному процесі, — історія ж УПА стоїть рівно посередині між минувшиною і сучасністю й акумулює в собі наш вічний животворчий дух — з усією його потугою і з усіма слабкостями.
Можна сподіватися, що майбутня епопея про Українську Повстанську Армію не стільки констатуватиме історичні факти, скільки намагатиметься відтворити модель українця, який із своїм досвідом, ментальністю, благородством, гріховністю, національною свідомістю й нерідко політичною сліпотою опинився сам на сам між двох вогнів, котрі пожирали один одного, не усвідомлюючи, що вивільняють місце для нового державного утворення, котре отримало можливість для росту аж нині — на цвинтарищі колись могутніх сил. Й автор тієї найдраматичнішої у світовій літературі епопеї муситиме передовсім визначити ціну нашої свободи й величину моральної контрибуції, що її за нинішнє безголів’я стягне з нас історія, коли нарешті встановить квоту за пролиту півстоліття тому кров.
А поки що народжуються малі предтечі великого майстерштику, і піонерам завжди найважче. Адже в наш практичний час про лицарство писати нелегко: автор змушений балансувати між поезією минувшини й прозою насущного життя, в якому вартість здобутої свободи вимірюється, на жаль, тільки рівнем достатку. І майже неможливо — коли на зміну романтичній добі Реконкісти приходить доба мрій про ситість — прикладами героїзму переконати зневіреного плебея в доцільності страдної Незалежності.
Тому письменник мусить з вірою, стійкістю й несхитністю Дон Кіхота вступати в чужий і незвичний для сучасного покоління героїчний світ і оспівувати ідеал, який багатьом здається віджилим і непотрібним. Та саме в цій несумісності романтичного ідеалу і приземленої дійсності полягає сенс мого роману: якщо вже неможливо повернути часи лицарства, то хай хоч висвітляться постаті героїв, мічених перстом Божим, — може, згодом вони оживуть у досконаліших творах, коли настане сприятливіший для розвитку духовності час.
Сталося так, що вже після виходу у світ трилогії "Вогненні стовпи" я добрався до матеріалу, який засвідчив, що боротьба УПА розпочалася не 1942 року, а чотирма роками раніше — страдою Карпатської України і антипольським повстанням на Бережанщині на початку Другої світової війни. І я доповнив роман першою книгою тетралогії "Передлуння", написаною в останню чергу. Буває й таке… Адже тема нашої боротьби за незалежність невичерпна і вона не може обмежуватись наперед заданою композицією твору.
Не шукайте, шановні читачі, у цьому романі протопипів, хоч мені деколи бракло сил відриватися від реалій, серед яких минули моє дитинство й молодість; не уникнув я, звичайно, художніх узагальнень, різноманітних химерій і найзухваліших домислів. Історичні постаті стали в романі подекуди умовними, а видумані, навпаки, зажили, як справжні; марно теж вивчати географію Покуття й Гуцульщини за моїм текстом, хоч я рідко вдавався до віртуальних топонімічних назв, — автор роману менше дбав про геополітичну адекватність, йому хотілося передусім відтворити настрій народу під час боротьби УПА за незалежність України.
Буду втішений, коли читач відгукнеться на мій роман: я мужньо витримаю огуду і не здурію від похвал.
ПРИМІТКИ
1 Бий хамів! (польськ.)
2 Хай загине Україна, хай загине хамський люд! (польськ.)
3 Немає Польщі без Ґданська! Не віддамо ні ґудзика! (польськ.)
4 Їдемо з Козови до Берліна застрілити Гітлера, курвого сина! (польськ.)
5 Україна вмерла (польськ.)
6 Ховайтеся, бо тут німці! (польськ.)
7 То остання неділя… (польськ.)
8 Прийде ще час… (польськ.)
9 Браконьєри (нім.)