За розмовою приятелі незчулися, як перетнули завоєлівську дорогу й вийшли на галявину, що, звужуючись, ставала стежкою, яка спиналася крізь смерековий бір на Ґрегіт. Перед тим як заходити в лісові нетрі, вони зупинилися, щоб ще раз глянути на панораму Космача, й побачили таке, в що важко було повірити, і втер сльозу Мирон, промовивши:
"Тепер можна і вмирати…"
На чолопку Народного дому здіймався по шпилі в небо синьо–жовтий прапор, а з тисяч грудей вихоплювалися радісні вигуки "Слава, слава!", вони розкочувалися космацькою видолиною аж до брусторських та березівських схилів, й відказав Йосафат на Миронові слова:
"Тепер, брате мій, саме настала пора жити!"
Стояли занімілі від неймовірного щастя, бо знали, що вже ніхто й ніколи святого знамена не зніме, не порве, не споганить, і в душі дяку складали тим, хто гинув у битвах за нього, віруючи, що колись він таки замайорить на цьому шпилі й над всією Україною.
Й несподівано цієї блаженної миті пролунав вибух — десь там, на схилі Ґрегота чи на його вершечку: був
він потужний і глухий, ніби добувся з–під землі, й гора здригнулася, мов перед виверженням вулкану, а далі в преісподні загримотіло ще кілька вибухів, від яких захиталися смереки і в провалля погуркотіло каміння.
Важко було збагнути, що трапилося в горах: чи то хтось при Святій неділі підриває динамітом скелі, а може, браконьєри рибу глушать в гірському озері під Білою Кобилою, або ж наступають на Космач вороги, забачивши українське знамено на шпилі Народного дому?..
Не пішли далі приятелі, до грота ще далеко, а якраз з того боку долунили вибухи — хтозна, що там діється… Вернулися на завоєлівську дорогу, зупинилися, поглядом випитували один в одного, що ж то за знак, й не могли пояснити: може, це останній відгомін боїв, які аж сьогодні закінчилися в Карпатах?
Попрощалися. Йосафат подався на Шешори, сподіваючись дорогою перехопити якусь машину, а Мирон попрямував навпростець до Косова: там він переночує в готелі, а вранці вирушить через Хімчин на Кривоброди, щоб із Шпаєвської гори глянути на Боднарівку, якої давно вже немає під небом. Та знав, що не дійде туди — невміч йому…
XX
Вернувшись з похорону, Пилип приліг на постіль, задрімав й у напівсні думав про Юрка: невже то він їх убив?.. Та ні, не може цього бути, переконував себе, але чому зник з села, чого збоявся?
І знову шпигонув Пилипа докір сумління за той ляпас — чи треба було, і так він скривджений, відчужений, нікому не потрібний, не милий, то най би вже вернувся — може б, вони удвох почали жити по–новому, а старе хай забудеться, проститься, обидва ж винні… — думав Пилип засинаючи.
Враз надворі загриміло, Пилип схопився, виглянув у вікно — небо чисте, та в горах могла впасти туча. Вийшов на поріг й знову почув гуркіт на Ґреготі — десь–таки йде плова, й змокне Юрко до нитки, та най би вернувся сарака…
Грім стих, а тоді Пилип почув гамір і співи, що долинали з села. Вийшов за ворота, глянув униз, і на мить йому здалося, мов тому собаці, який притьмом упізнає свого господаря після довгої розлуки, що час повернувся назад, і цієї хвилини в його ґражді засідає штаб військового округу "Говерла", полковник Степовий віддає розпорядження перед боєм, а на шпилі Народного дому лопотить прапор, і вийшов нарід на сільський майдан, щоб боронити Космацьку республіку.
Та недовго тривала мана: Пилип утямив, що то прийшла в Карпати довгождана воля, виборена десятки років тому, — ото лишень що трохи запізнилась, й подумав він, що сам прожив немарно всі ті страшні роки й недаремно страждав у Сибірах.
Радість увійшла в його груди — так раптово вдерлася, що мало серце на шматки не розірвалося, а ні з ким нею поділитися — таж так можна й сконати на самоті з утіхи, і в цей мент незмірного щастя почув Пилип лопотіння млинських лоток, й нагадало воно йому людину, яка сказала колись у найтрудніший для нього час: "Прийди до мене, але аж тоді, коли настане те, за що загинув Чарнота". Пилип забіг до хати, одягнувся у святкову вберю й поквапився вниз до села.
Шум лоток почула й Ганна: вона стояла біля воріт, споглядаючи сільське свято, й подумала в міжчассі, що те лопотіння слухає й Пилип — так вони довгі роки перемовлялися, й кожен про себе знав про це: та розмова тривала вічно, й розлуки між ними наче й не було, а та розплуга, що її проклав Пилип у молодості із Завоєлів до белебня, ніколи споришем не заростала.
То не здивувалася Ганна, коли побачила, як кладкою понад Пістинькою обережно ступає статечний ґазда в крисані з павою й вицяцькованому кептарі, був то Пилип — бо й чому б не мав він прийти до неї в такий день?.. Ось сходить старий із кладки на берег, прикладає долоню дашком до чола — то сонце визирає з–поза гаджуг і заходячи сліпить червінню очі; врешті пізнає Ганну і чимчикує стежкою на белебень, аж чутно, як важко дихає; Ганна поправляє шальову хустку на голові, дотикається пальцями до коралів, розправляє разок талярів під шиєю, а Пилип уже стоїть перед хвірткою, і впускає його Ганна на подвір’я, запитуючи лукаво:
"З чим Бог прислав, Пилипку?"
"Прийшов–єм до тебе, Анно, і вже ніколи не піду звідси…"
"Та хіба я проганяю?.. Не можна проганяти в такий день… Але спитаю тебе лише одне: не хотів ти зі мною жити в цих хоромах, а вмерти в моїй постелі таки зважився?"
"Не збираюся вмирати — пожити хочу хоч трохи з тобою, Анно… Та я ніколи з твоєї хати й не виходив — ото лишень що припізнився віднести до отця на заповіди".
"Ну що ж, — посміхнулася молодиця, — заходь, заходь, Пилипку, до хати й розґаздовуйся. Завтра підемо жати на мою нивку, потім на твою, а після тих багацьких жнив виберемося разом до отця. Та й що робити?"
ЕПІЛОГ
Полковник у відставці Молін геть занепав духом, як тільки почали слабнути державні попруги, й до коломийської ратуші вийшли перші маніфестанти з національними прапорами: синьо–жовта повінь затопила вулиці й площі, синьо–жовте полум’я спопелило рештки Молінових надій на рішучі акції більшовицької влади; день у день стояв полковник у глибині кімнати навпроти вікна, що виходило на центральний майдан міста з фігурою вождя пролетаріату посередині, і все ще ждав чуда: ось військо оточить збунтований люд, зусібіч підуть на нього танки — й намотаються кишки повсталих на гусеницях, як це було колись в Угорщині, проте бажане чудо не повторилося, маніфестанти скандували "Геть КГБ, ганьба більшовицьким катам!", і ці погрози стосувалися передовсім Моліна.