"Прощаюсь… А як живий залишуся, то поведу тебе до шлюбу".
"Візьми мене ще раз… — Ганна обхопила за стан Данила й поволі опускалася на землю. — Тільки тихесенько, — прошепотіла. — Отак, так… Аби я пам’ятала, що ти міг бути не тільки сильний, але й ласкавий…"
Цього разу не палали смереки, тільки блідо іскрилися, немов сніг на сонці…
Чарнота пішов, а Ганна допізна лежала на м’якому чатинні під гаджугами й холонула від думки, що більше Чарноти не побачить… А від млина лунко долинало лопотіння води на лотоках, й на мить майнула в Ганни думка, що до вічної мови ріки, можливо, дослухається в цю пору й Пилип…
XII
Двадцятого липня 1946 року закінчився термін п’ятого більшовицького звернення до УПА, на яке партизани відповіли цілковитою іґнорацією: ні один упівець не вийшов з лісу з "повинною", тож можна було з дня на день сподіватися наступу військ НКВД.
Військовий округ "Говерла" був готовий вступити в бій: курінь "Гайдамаки" вийшов на березівську межу, "Гуцульщина" — на шешорську, а курінь "Карпатський" обсадив делятинську дорогу. Мостів на Пруті й Пістинці вже не було, й до Космача могла увійти хіба що піхота, й ущелина між Текучою і Акрешорами, на дні якої сльозився поміж високими бердами потічок Акра, могла служити коридором для моторизованої техніки. Тож вихід з ущелини загородила сотня Данила Чарноти, а з нею відділ сержанта Шірмата — щоб тут стояти на смерть.
Над космацькою видолиною залягла тиша й тривала вона — нудка й нестерпна — довгі спекотні дні. Та нарешті порушила тривожну німоту, давши сигнал до великого бою, несподівана партизанська акція в самому центрі Яблунова напередодні двадцятого липня, в суботу.
По яблунівській радіомережі було оголошено про демонстрацію фільму "З повинною". Не сподіваючись на всенародне зацікавлення більшовицькою агіткою, ґарнізонники зігнали перед вечором людей на шкільний майдан. Там уже стояв кіноапарат й торохтів захлинаючись движок; квадратова біла пляма падала на тильну стіну школи й водно згасала; майдан обступили озброєні стребки, люди мовчки сиділи на колодах, й на задніх, під бузиновими кущами, примостилися сільські хлопчаки. Хоч вечір був теплий, хлопці чомусь куталися в накинуті наопашки сардаки й курили, ховаючи в жменях скручені з газет цигарки, — скидалися вони на штубаків з молодших класів, які ще не сміють смалити махорку на людях.
Ніхто на них не звертав уваги, люди чекали, коли нарешті налагодиться кіноапарат — і що то за фільм змушені вони дивитися; врешті апарат ритмічно затріскотів, й квадратову білу пляму на стіні заповнили постаті совєтських командирів, які порозсідалися за столом, вкопаним чомусь на галявині край лісу. Вони пильно вдивлялися в хащі, потім повставали й, привітно посміхаючись та розводячи руками, немов для зустрічі дорогих гостей, закликали когось там з лісу. Й почали з гущавини виходити один за одним зачухані й обшарпані партизани, вони кидали до ніг совєтським офіцерам зброю, піднімали вгору руки й німо ворушили губами — певне, благали прощення, й обличчя в них були винувато усміхнені, жалюгідні й ниці.
"Йой, та цей — он іде він до стола — то ж Шарабуряк з Плаюци, що в стребки пішов!" — запищала якась жінка й змовкла, ніби хтось їй затулив рота; далі на екрані з’явилися сільські вуйки у святкових, гейби на празник зібралися, вберях, вони пригортали до грудей блудних синів, а ті плакали й цілували їм руки…
Тієї миті з крайньої колоди позривалися хлопчаки, які досі потайки цмулили махорку, з–під сардаків повихоплювали автомати й випустили черги в білий квадрат екрана, квадрат згас, движок замовк, люди попадали на землю, стребки кинулися втікати, їх наздоганяли кулі, а над майданом залунав покрик:
"Брехня, партизани не здаються!"
Шкільне подвір’я миттю спорожніло, з будинку НКВД вибігли, стріляючи на ходу, військові, й над Лючкою якийсь поранений стребок кричав розпачливо:
"Рятуйте, то Андрусяк!"
І відбилося луною цього крику із–за ріки зловтішне:
"Пантруйтеся, пайдьошники, я Андрусяк! До ноги всіх вас перепотрошу!"
Із чотирма стрільцями свого рою прийшов Василь у табір під Завоєм перед світанком і чекав, поки вийде з намету сотенний. Притлумлював у душі тривогу перед покарою за свавільну операцію в Яблунові й придумував виправдання.
Чарнота не засинав цієї ночі. Ще звечора, як тільки вчув стрілянину за Лючкою, наказав покликати старшого стрільця Андрусяка, й коли виявилося, що ні його, ні чотирьох стрільців у таборі немає, втямив, що то вони самовільно вчинили виправу до Яблунова на демонстрацію фільму, сказав же Василь учора: "Я б їм показав, як виходять партизани з повинною!" — і таки подалися до райцентру без дозволу, хай би лише вернулися живими… Сотенний сам ще не знав — покарає чи винагородить сміливців, а заслуговували вони і на одне і на друге; за самоволю суворо карав Чарнота, але чи мав право карати за хоробрість?
А вже з того боку ущелини, від Нижнього Березова, почувся гуркіт моторів: Василева виправа дала сигнал більшовикам до наступу, й міркував теж Чарнота — добре це чи погано, а мабуть, таки добре, бо ж мусила колись розпочатися битва, до якої він зі своєю сотнею й відділом сержанта Шірмата був давно готовий…
Чарнота вийшов з намету й побачив чотирьох стрільців, що покотом спали на траві, обнявши автомати, а обіч на пеньку сидів Василь й, сперши голову на руки, дрімав; сотенний діткнувся до його плеча, й ройовий схопився, мов ошпарений, виструнчився перед суворим командиром й прошелестів зшерхлими губами:
"Завинив, друже сотенний… Але й поклали ми тих кіношників принаймні десятьох!"
"Що маю робити з тобою… з вами? — вицідив Чарнота крізь зуби згірклі слова. — Розстріляти на місці чи вислати усіх п’ятьох під танки на передній край? Чуєш, як ревуть, роз’юшили ви шершеневе гніздо. Відповідай же!"
"Я готовий до всього, друже сотенний", — глянув Василь на Чарноту, і той аж примружився від задоволення, уздрівши в очах хлопця відчайдушність, відданість і до того ж погано прихований глум — над ким — над погрозами командира чи над самою смертю?
Мовчав Чарнота, а гул машин тужавів, ворог рушив з копит, й тоді обізвалися довкруж гори кулеметними чергами й вибухами гарматних стрільн на березівській межі, де стояв курінь "Гайдамаки", загриміло і в шешорській низовині над Пістинькою, й до акрешорської ущелини долунювали глухі вибухи з делятинської дороги. З коломийського напрямку вилетіла трійка "кукурузників": долетівши до Збанулівського урочища біля Микуличина, літаки розвернулися, скинувши бомби на спорожнілий табір окружного штабу, — в одну мить розпочалася блокада "Червоної мітли", й Чарнота вже чув, як скрегочуть над Акрою бойові машини, він скомандував до бою, й вихід з ущелини на присілок Завій загородила сотня Богуна разом з відділом Шірмата — з кулеметами, мінами, панцерфаустами. Тоді сотенний мовив до Василя: