"Але хто їх видав, хто? — заламала руки Ганна. — Я мушу про це дізнатися. Не для помсти — пізно мститися, та й сама винна… Та хотіла б знати, чи живе ще той, чию тінь побачила на узвозі, коли несла їм їсти. Чи й досі носить його земля?"
VII
Сонце вже зіп’ялося високо над Рунком, й тіні від березівських горбів невтримно скорочувалися, даючи місце світляній повені, що заливала дно космацької западини; проте Ґрегіт і брусторське узгір’я ще вперто нагортали з узворів на діл хвилі продряглого за ніч повітря, й Орест Потурай та генерал Ґоттеґем, забравши зі собою Мирона, подалися на вранішній прохід, щоб до сніданку, поки настане спека, зануритися в прохолодь, що спресувалася під тиском нічної темряви над каньйоном Пістиньки, немов озерна вода.
А Йосафат ще спав і додивлявся сон, що ніби безкінечний телесеріал вмикався для нього вряди–годи по ночах, видобуваючи з підсвідомості забуті в денній суєті картини, образи, події, які давно вступилися з живої пам’яті й стали непотрібними в нинішній Йосафатовій реальності. Принаймні так вважав професор, що вони непотрібні й заважають щоденному трибові його життя, та, видно, природна туга за минулим була сильнішою, ніж роблена до нього байдужість, і Йосафат супроти своєї волі мандрував уночі давніми, ще не порослими споришем забуття стежками до Боднарівки й перебував у ній, немов у потойбічному світі, а може, потойбіччя саме і є тією ойкуменою, в якій продовжують існувати безплотні тіні живих колись істот.
Тож снився Йосафатові дід Федір, обліплений, немовби одягнувся у кольчугу, бджолиним роєм, який щойно вилетів з вулика, й догадувався Йосафат: бджоли не жалять діда тому, що добрий він до них, набагато добріший, ніж до свого внука, який щодня крадькома виносить з комори щільники з наповненими вщерть чарунками меду й несе в Потоки Наталці Слобідській, котра набралася сухот у пивниці, де ховалася від зголоджених мадярських солдатів, що затрималися в селі, відступаючи перед совітами в Карпати.
А та Наталка розкішна, немов ромен серед царинних трав, а в тієї Наталки руса коса до пояса й очі, як терен, і губи, як маки, а в неї крізь прошивку лляної сорочки визирає глибока жолобинка між білими дзбанятками грудей, і коли вона спирається ліктем на спинку ліжка, бо від хворості тяжко їй сидіти, ті дзбаночки перекочуються в пазушині, й один проколюється з прошивки рожевим сосочком, і тоді стає Йосафатові солодко й млісно, та так, що за той солод витримав би від діда ще не один позавушник за крадені щільники; а Наталка висмоктує мед, і здається хлопцеві, що на очах рум’яніє, видужує і смерті їй ніколи не буде; та їй нема й донині смерті, бо ж бачить її ночами, а вона запитує — чи ти ще не одружився, Йосафате; та як би я міг це зробити, коли ти є; але ж я не з тобою, я в іншому житті; то й що з того, я ж знаю, де ти є, й у снах бачу тебе, а якби мав іншу, то ти навіки зникла б із моїх снів — хіба таке я міг би переболіти?
Тоді Наталка бере його за руку й проводить у Язвини, в ті темні нетрі Залуцького лісу, куди Йосафат ніколи не за–ходив, бо там живуть душі померлих, загиблих, самогубців, розірваних гранатами в бункерах партизанів, бо там ходять олені з царськими коронами на головах — колишні люди, а з яких віків — ніхто не знає, та, мабуть, з усіх, які проминули на землі; і вовкулаки вискалюють з кущів зуби — їм, убивцям, мало крові, якою вони впились за людського існування; а в Язвинах тужить іволга, так печально голосить за своїми дітьми, так болісно клене розбишак, які її гніздо зруйнували, що, слухаючи її, обливаєш свою душу солоними слізьми з жалю над жінкою, яка з горя птахою стала; а в Язвинах співає весільну пісню нещасна Оксана, що з кохання повісилась на своїй косі, і злобна баба Лісна регоче, як побачить живу душу, котра з життєвої негоди прилетіла; — і чому ти приходиш до мене, Йосафате, я ж ніколи не була твоєю: он лежить мій муж Василь Маланюк, який підірвав себе гранатою, і жива кров бухкає з його грудей, без кінця ллється з нього кров, і я мушу її тамувати… а тобі ще рано йти до нас, ще рано, Йосафате, ти вбий у собі любов до мене: ось зірви вовчу ягоду, що синьою краплею отрути збульбашилась на трилиснику, і проковтни; тож стану мертвий! та ні, тільки любов твоя до мене отруїться; а це ще гірше смерті, Наталко, то ж настане такий кінець, що навіть твій нинішний світ закриється темінню переді мною, й до мене прийде ніщо, чорне н і щ о, а поки живе моя любов, то й ти живеш у примарних снах…
Й почув тоді Йосафат голос:
"То правда, любов сильніша за смерть!"
Хто вимовив ці слова?
Й розплився в імлі образ Наталки, а перед ним постали молодий партизан і біла дівчина в кептарику — біля гроту на Ґреготі, в грозу.
Людські тіні уві сні не мають дару мови, як і душі в потойбіччі, — тільки мислення, яким вони між собою порозуміваються, й тому партизанові думки ставали для Йосафата немовби його власними.
…Нас вистежили за кілька днів після того, як ви заблукали в мій грот, та я ніколи й думки не допускав, що то ви навели на Ґрегіт енкаведистів; потім, на допитах у яблунівській тюрмі, ми побачили зрадника, а імені його не знаємо й досі, та був він, чулось по мові, космацький, але ми, прийшлі, місцевих людей не знали; він нас обмотав колючим дротом і вкинув до криниці; а ти в думці питаєш мене, чи не було нам страшно, — як же тобі пояснити той стан заціпеніння, ту передсмертну цікавість — об що стукнеться голова там, на дні чорної нори, яка роззявила свою круглу пащу, щоб нас проковтнути; а моя любка тремтіла, і її зуби вицокували слова: "Я боюся, я боюся!"; слухаючи її, я гамував власний страх, він перемінювався у страх за неї, і я шепотів: "Люба моя, то тільки мить, а потім уже нічого не буде, витримай хвильку, обніми мене, заховайся в мені"; тоді вона намацала мої ребра, — я вихуднув від голоду — й стиснула їх до болю, притягнула мене до себе, ми обоє відірвалися від землі — і тільки шум почули, і тільки синій зблиск, що вибухнув з очей, обпік нас, і ми опинилися на свободі — вільні від усього, чим живе людина на світі, й стало нам легко й водночас тужно за земним життям —таку цілковиту волю дає людині тільки смерть.